Для багатьох спостерігачів включення профільного міністра цифрової трансформації до складу офіційних делегацій на Рамштайні та засіданні Ради Україна-НАТО стало несподіваним, проте логічним кроком. Традиційно ці майданчики сприймалися як територія міністрів оборони, начальників генеральних штабів та голів зовнішньополітичних відомств. Поява там людини, яка відповідає за цифровізацію, змушує переосмислити межі сучасного військового планування. Фактично, йдеться про визнання того, що програмний код, частоти і алгоритми стали такою ж зброєю, як артилерія чи бронетехніка.
Рішення залучити Михайла Федорова до роботи цих структур не було суто символічним. За кулісами тривала робота, яка готувала його дебют: Україна пропонувала партнерам нові формати співпраці в оборонній цифровій сфері, а союзники шукали механізми прискореного впровадження технологічних рішень, випробуваних на полі бою. Присутність міністра, який безпосередньо курує “Дію”, військові ІТ-платформи та армію дронів, дозволила винести на порядок денний питання, які раніше звучали лише на спеціалізованих технічних нарадах.
Чим займаються на Рамштайні та в Раді Україна-НАТО, і як туди потрапив міністр цифрової трансформації
Контактна група з оборони України, яку частіше називають форматом “Рамштайн”, була створена у квітні 2022 року для координації військової допомоги Києву. На цих зустрічах, що відбуваються приблизно раз на місяць, збираються представники понад п’ятдесяти країн, щоб узгоджувати постачання озброєнь, техніки та боєприпасів. Історично порядок денний обмежувався традиційними видами летальної допомоги – від ППО до танків і артилерійських снарядів. Рада Україна-НАТО, у свою чергу, є політичним органом, який забезпечує консультації та спільні рішення в кризових ситуаціях, зокрема для поглиблення оперативної сумісності. До появи Федорова жодного разу посадовці, відповідальні за цифрову сферу, не виступали на цих майданчиках із окремими доповідями чи пропозиціями.
Ситуація змінилася, коли стало очевидно, що військово-технічна співпраця вимагає не лише заліза, а й софту. Запит на системи радіоелектронної боротьби, захищені канали зв’язку, хмарні сервіси для управління військами та масштабування виробництва дронів перетворився на наскрізну тему для оборонних штабів. Саме тоді виникла потреба в прямому діалозі з людиною, яка володіє і технічними деталями, і адміністративними важелями всередині українського уряду. Федоров, який особисто займається проєктами військового краудфандингу, запуском “Армії дронів” і розбудовою виробничих кластерів, виявився тим, хто може предметно пояснити союзникам, які цифрові інструменти насправді працюють на передовій.
Основні відмінності між засіданням у форматі “Рамштайн” та Радою Україна-НАТО, на яких уперше виступив Михайло Федоров:
| Характеристика | Контактна група з оборони України (Рамштайн) | Рада Україна-НАТО |
|---|---|---|
| Мета | координація військової допомоги та синхронізація постачань | політичні консультації, кризові рішення, інтеграція в оборонні структури альянсу |
| Склад учасників | міністри оборони, начальники генштабів більш ніж 50 країн | українські посадовці та посли 32 країн-членів НАТО на рівні міністрів закордонних справ або оборони |
| Періодичність | щомісячні або позачергові зустрічі залежно від потреб фронту | засідання відбуваються відповідно до політичного порядку денного, зокрема під час самітів |
| Рівень прийняття рішень | оперативні домовленості про пакети допомоги без формальних бюджетних механізмів НАТО | політичні рішення, які впливають на довгострокову інтеграцію та стандартизацію |
| Тематичний фокус міністра цифрової трансформації | дронова коаліція, масштабування виробництва FPV, засоби РЕБ, цифрові системи управління боєм | кіберстійкість держави, сумісність ІТ-платформ з системами альянсу, інтеграція військових хмарних сервісів |
Прихід міністра у ці структури підкреслив, що цифрова складова вже не є допоміжною функцією, а наскрізним елементом усіх оборонних спроможностей.
За майже два роки існування “Рамштайну” це був перший випадок, коли до делегації увійшов не профільний оборонний чиновник, а керівник цифрового відомства.
Хто такий Михайло Федоров і чому його крісло опинилося за столами силових перемовин
Михайло Федоров очолює Міністерство цифрової трансформації з 2019 року і за цей час встиг перетворити відомство на один із найпомітніших виконавців військово-технічних проєктів. Якщо до повномасштабного вторгнення його асоціювали передусім із запуском державного застосунку “Дія” та розбудовою електронних послуг, то після лютого 2022 року профіль діяльності різко змінився. Команда міністерства розгорнула проєкт “Армія дронів”, який об’єднав державне фінансування, волонтерські збори та іноземні постачання, а також систему підготовки операторів БПЛА. Окрім того, саме Федоров почав безпосередньо взаємодіяти з великими технологічними компаніями, щоб отримати доступ до супутникових знімків, хмарних сервісів та інструментів штучного інтелекту для потреб Збройних сил.
Такий бекграунд дозволяє міністрові говорити з іноземними партнерами не про абстрактну “цифровізацію армії”, а про конкретні речі: скільки станцій радіоелектронної боротьби потрібно на квадратний кілометр фронту, яким чином організувати конвеєрне виробництво FPV-дронів у кількох країнах одночасно, чому стандартизований протокол передачі телеметрії важливіший за чергову партію гвинтівок. По суті, Федоров став провідником між військовими, які отримують залізо, та інженерами, які створюють софт, спроможний підвищити бойову ефективність цього заліза в рази. Саме цю роль і помітили організатори безпекових майданчиків – у щомісячних звітах із передової дедалі частіше фігурували показники, пов’язані не з кількістю переданих гармат, а з кількістю опрацьованих цілей завдяки цифровим системам наведення.
Окремо варто згадати, що Федоров має досвід побудови горизонтальних комунікацій між військовими частинами та цивільними розробниками. Ця модель, за якої стартап за два тижні отримує технічне завдання від комбата і через місяць постачає готове рішення, виявилася настільки гнучкою, що нею зацікавилися в оборонних штабах кількох європейських країн. Участь у Рамштайні та Раді Україна-НАТО дала змогу легалізувати такі підходи на рівні міждержавної координації – без цього будь-які проривні технології залишалися б точковими експериментами.
Цифра на фронті – не про гаджети
Коли говорять про “цифру на війні”, уява малює розумні планшети командирів або красиві додатки для логістики. Справжній зміст розмов, які Федоров привіз на обидва майданчики, значно жорсткіший. Ідеться про контур бойового управління, в якому дані з безпілотників, супутників, засобів радіоперехоплення та сенсорів на техніці зливаються в єдину картину поля бою. Без такої інтеграції неможливо швидко ухвалювати рішення, а в умовах, коли противник скорочує час між виявленням цілі й ударом до кількох хвилин, швидкість стає критичною.
Міністр наголошував, що українська армія вже пройшла етап кустарної цифровізації окремих підрозділів і тепер потребує масштабування перевірених рішень. Зокрема, йшлося про систему ситуаційної обізнаності “Кропива”, платформи управління артилерією та програмні комплекси для корегування вогню в реальному часі. У розмові з партнерами Федоров підкреслював, що софт має бути не менш надійним, ніж гармати, тому потрібні інвестиції в захищені канали зв’язку, сертифікацію протоколів та дублювання критичних вузлів. Без цих умов найсучасніші гаубиці перетворюються на дорогі мішені, якщо їхні координати просочуються через незахищений месенджер.
Окремою ниткою пройшла тема штучного інтелекту в аналізі розвідданих. Україна накопичила масиви відео з дронів і супутникових знімків такого обсягу, що обробити їх вручну неможливо. Федоров пропонував механізми спільного створення тренувальних датасетів і моделей, здатних автоматично розпізнавати техніку, особовий склад та інженерні споруди. Для західних союзників це було подвійно цінно: вони отримували доступ до реальних бойових даних і водночас могли застосовувати напрацьовані алгоритми у власних системах. По суті, міністр показав, що цифра – це не додаток до зброї, а її невід’ємний компонент, без якого сучасна армія приречена програвати в темпі.
Дроновий вимір як новий виклик колективної безпеки
Безпілотники стали тією темою, яка одразу вивела Федорова в центр дискусій на Рамштайні. Його відомство вже координувало закупівлю та виробництво десятків тисяч дронів різних типів, однак сам масштаб споживання на фронті вимагав переходу від ситуативних поставок до довгострокової коаліційної програми. Міністр представив розрахунки, згідно з якими щомісячна потреба лише у FPV-дронах вимірюється п’ятизначними числами, а темпи виробництва, навіть за умови розгортання нових ліній у кількох країнах, поки що не покривають витрат.
Головним досягненням дебюту стала формалізація “дронової коаліції” – об’єднання держав, готових спільно фінансувати виробництво, ділитися технологіями та вибудовувати ланцюги постачання компонентів. Федоров наголошував, що війна вимагає не ексклюзивних розробок, а масових, дешевих і швидко замінних рішень, які можна штампувати на десятках заводів одночасно. Саме ця логіка лягла в основу пропозиції: стандартизувати кілька платформ, відкрити специфікації для ліцензованого виробництва та узгодити графіки постачань через інтегровану цифрову панель управління.
На засіданні Ради Україна-НАТО акцент змістився на сумісність українських дронових систем із натівськими протоколами. Тут Федорову довелося розвіювати міфи про те, що масова армія безпілотників неминуче створює хаос в ефірі. Він наводив приклади успішного розмежування частот і використання когнітивного радіо, що дозволяє уникати перешкод навіть за умов інтенсивної радіоелектронної боротьби. Такий предметний діалог уперше перевів розмову про дрони з розряду “дивовижних історій” у практичну площину колективної безпеки, адже країни альянсу побачили, що безпілотні технології здатні змінити баланс сил не лише в українському конфлікті.
- створення спільних виробничих ліній для корпусів та електроніки;
- масштабна підготовка операторів за уніфікованими програмами на полігонах кількох країн;
- фонд швидкого фінансування партій FPV-дронів із часом реалізації до трьох тижнів;
- обмін технічними стандартами для інтеграції різних типів БПЛА в єдину мережу;
- розробка легких засобів радіоелектронної боротьби, що розгортаються силами взводу;
- цифрова платформа для координації виробничих потужностей та логістики компонентів.
Електронна боротьба і кібератаки поза межами НАТО – те, чого союзники раніше не бачили
Паралельно з дроновою темою Федоров порушив питання, яке більшість міністрів оборони воліли залишати на розгляд спецслужб: кібербезпеку критичної військової інфраструктури та засоби електронного глушіння. Його аргументація будувалася на тому, що супутниковий зв’язок, лінії управління дронами й навіть канали передачі даних між штабами стають безпосередніми цілями противника. Якщо раніше електронна боротьба сприймалася як окремий вид операцій, то на фронті вона перетворилася на постійне тло, яке визначає, чи долетить дрон до цілі, чи побачить артилерійський підрозділ координати вчасно.
Міністр навів конкретні цифри: у певних смугах оборони до 90 відсотків FPV-дронів втрачаються через роботу ворожих систем РЕБ, а не через фізичне знищення. Союзникам було запропоновано включити засоби захисту від електронного придушення до стандартних пакетів допомоги, а також інвестувати в спільне виробництво модульних станцій, які можна оперативно оновлювати програмно. Такий підхід, на думку Федорова, має стати частиною колективної оборони, оскільки досвід України показує вразливість навіть добре озброєних підрозділів, якщо їхні комунікації придушено.
На майданчику Ради Україна-НАТО розмова отримала ширший контекст. Федоров акцентував, що кібератаки на українські військові мережі часто випереджають наземні операції, а інструменти, використані проти енергетики чи систем управління військами, згодом можуть бути спрямовані і проти членів альянсу. Як практичний крок він запропонував створити постійний кібер-кластер за участю українських фахівців, які в режимі реального часу постачатимуть індикатори компрометації та зразки шкідливого коду. Це стало продовженням уже налагодженої співпраці, але виводило її на рівень інституційної інтеграції, а не епізодичного обміну звітами.
Чого чекати після першого виходу цифрового міністра на сцену
Результати дебюту вимірюються не лише протокольними заявами. Уже через кілька тижнів після засідань у робочих групах почали з’являтися конкретні дорожні карти: від узгодження єдиного формату телеметрії для дронів до попередніх домовленостей про створення багатостороннього фонду для закупівлі засобів РЕБ. Важливішим є те, що присутність Федорова зламала монолітний порядок денний, у якому “цифра” залишалася на периферії. Тепер будь-яке обговорення пакетів допомоги включатиме не просто перелік одиниць техніки, а й вимоги до програмного забезпечення, сумісності мереж та стандартів кіберзахисту.
Окрім суто оборонних рішень, міністр приніс із собою управлінську культуру, яка базується на швидких ітераціях і постійному зворотному зв’язку. Це змусило бюрократичні структури партнерів переглянути власні процедури – замість довгих погоджень з’явилися механізми прискореної сертифікації програмних оновлень для вже переданих систем. Така гнучкість, будучи звичною для стартапів, виявилася проривом для класичних оборонних відомств, де рішення про апдейт софту могло очікувати півроку.
Логічним продовженням дебюту стане подальша інституціоналізація ролі цифрового міністра в безпекових процесах. Уже обговорюється постійна участь його представників у вузьких робочих групах Рамштайну, які займаються дронами, розвідкою та зв’язком. Паралельно Рада Україна-НАТО отримала сигнал, що технологічний трек не може залишатися придатком до політичних консультацій – він вимагає окремого виміру, підкріпленого технічними фахівцями, а не лише дипломатами. Перший виступ Федорова довів, що в сучасній війні лінія фронту проходить не лише по окопах, а й крізь сервери, частоти та виробничі лінії, і посада міністра цифрової трансформації остаточно перестала бути суто цивільною.
Сам міністр після зустрічей підкреслив, що всі напрацювання мають бути перевірені не нарадами, а конкретними постачаннями та запущеними проєктами. Від того, наскільки швидко вдасться перевести домовленості в метал і код, залежить не лише українська обороноздатність, а й готовність союзників адаптувати власні армії до реальності, яка вже не залишає місця для окремого ставлення до “цифри” як до чогось другорядного.
