Коли війська Петра І зрівняли із землею Чортомлицьку Січ у 1709 році, здавалося, що козацька воля відійшла у небуття. Однак буквально за кількадесят кілометрів нижче за течією Дніпра, на кам’янистому мисі, за лічені тижні виросло нове укріплення – Кам’янська Січ. Сьогодні це місце, розташоване неподалік села Республіканець на Херсонщині, нагадує про парадоксальну здатність козацтва відроджуватись з попелу. Дослідники називають Кам’янську Січ свідченням найвищого рівня військово-організаційної майстерності запорожців, а місцеві жителі переповідають легенди про сховані скарби, які досі не знайдені. Ця стаття розкриває справжню історію, значення та загадки останньої дніпровської столиці козацтва, спираючись на археологічні звіти, архівні документи та свідчення сучасників.
Порівняльна таблиця головних Запорозьких Січей за періодами функціонування
| Січ | Роки існування | Причина виникнення | Причина знищення / перенесення |
|---|---|---|---|
| Хортицька | 1552–1557/58 | Перша відома січ, заснована Д. Вишневецьким для оборони від татар | Спалена турецько-татарським військом |
| Томаківська | 1564–1593 | Природне укріплення на острові, центр консолідації козаків | Зруйнована татарськими набігами |
| Базавлуцька | 1593–1638 | Перенесення після втрати Томаківки, контроль водних шляхів | Зруйнована під час повстання Острянина |
| Микитинська | 1638–1652 | Відновлення після поразки козацьких війн, важливий перевіз | Перенесена у зв’язку з початком Хмельниччини |
| Чортомлицька | 1652–1709 | Нова столиця після визвольної війни, найбільший розквіт | Зруйнована московськими військами після переходу Мазепи до шведів |
| Кам’янська | 1709–1711, 1728–1734 | Вимушене переселення після зруйнування Чортомлицької, близькість до кордонів | Ліквідована російським урядом після остаточної заборони Січі |
| Олешківська | 1711–1734 | Проміжна січ під протекторатом Кримського ханства | Козаки повернулися на Кам’янську, а потім під владу Росії |
| Нова (Підпільненська) | 1734–1775 | Відновлення під контролем Російської імперії після Лубенської угоди | Остаточна ліквідація Катериною ІІ |
Де шукати Кам’янську Січ і чому обрали це місце
Розташування Кам’янської Січі визначалося не просто зручністю – воно було плодом вимушеної стратегії, продиктованої нищівною поразкою 1709 року. Пам’ятка лежить на правому березі Дніпра, між сучасними селами Республіканець та Тягинка Бериславського району Херсонської області, за два десятки кілометрів від колишнього Чортомлика. Місцина являє собою кам’янистий мис, який врізається в річку біля гирла правої притоки – річки Кам’янки. Завдяки виходам гранітних порід берег тут підвищується на 6–8 метрів над рівнем води, що створювало непоганий природний захист. Козаки називали урочище Кам’яний Затон, і ця назва точно передавала характер ландшафту: твердий камінь, зручний для будівництва оборонних споруд, та глибока заплава, яка ускладнювала непомітне підведення ворожої піхоти. На відміну від островів Хортицької чи Томаківської Січі, Кам’янська свідомо тяжіла до материка – козакам потрібен був тісний зв’язок із прибережними зимівниками та швидкий вихід на суходільні шляхи до Криму та Очакова.
Сам фортифікаційний комплекс займав близько 3 гектарів і складався з кількох ліній оборони. Основним контуром служив рів шириною 8 метрів, поєднаний із земляним валом до 4 метрів заввишки; ззовні його підсилював частокіл із дубових колод. Усередині, за даними розкопок, існували 24 курені, з’єднані вузькими вуличками із центральним майданом, на якому стояла Січова церква Покрови. Розкопано також сліди колодязя, що дозволяв тримати облогу тривалий час, та фундаменти порохових льохів. Вибираючи цей плацдарм, військове керівництво на чолі з кошовим Костем Гордієнком враховувало не лише оборонну придатність, а й близькість до татарських кочовищ – подалі від російських форпостів і водночас неподалік від османських володінь, аби зберегти простір для дипломатичного маневру. Такий рельєф дозволяв козакам контролювати ділянку Дніпра, де закінчувалися пороги і починався спокійний плин ріки – стратегічно важливий для перевезення вантажів і човнових рейдів.
Археологічні обстеження підтверджують, що обране місце було заселеним і в більш ранні часи – знайдено фрагменти кераміки доби бронзи та скіфського періоду. Проте власне козацький шар вирізняється насиченістю металевих речей, що свідчить про кипуче життя, зосереджене на обмеженому клаптику землі. Окрім воєнних потреб, Кам’янська Січ відігравала роль сигнального пункту: з високого берега відкривався огляд на десятки кілометрів, тож наближення будь-якої флотилії фіксувалося заздалегідь.
Від поразки під Полтавою до нового оплоту на камені
Розгром московськими військами Чортомлицької Січі в травні 1709 року став покаранням за підтримку гетьмана Івана Мазепи. Експедиційний корпус Яковлєва не залишив каменя на камені – спалив будівлі, вирубав гарнізон, ліквідував військову скарбницю. Уцілілі запорожці, котрі переховувалися в плавнях, не мали ілюзій щодо долі своєї автономії під царською рукою. За наказом кошового Костя Гордієнка вони швидко зібрали рештки сил і відступили нижче по Дніпру, зупинившись у гирлі Кам’янки. Зі скупих писемних згадок видно, що перші землянки з’явилися там уже у червні 1709-го, а до осені січ набула обрисів повноцінної фортеці. Цей перехід відбувався у щільному зв’язку з політичним контекстом: Прутський мир 1711 року між Росією та Османською імперією різко змінив розклад, і Кам’янська Січ опинилася у прикордонній смузі, яка переходила від однієї сторони до іншої.
Прямий тиск царської адміністрації змусив козаків у 1711 році покинути Кам’янку і перебратися на підконтрольну Кримському ханству територію – в Олешки, де постала Олешківська Січ. Однак татарський протекторат виявився не надто милосердним: хан стягував данину, втручався у внутрішні справи, і козацька старшина невдовзі почала шукати шляхів повернення на рідні береги. Скориставшись ослабленням Османської імперії та зміною настроїв у Санкт-Петербурзі після смерті Петра І, запорожці домоглися дозволу знову заснувати Січ на Кам’янському мисі. 1728 року імператриця Анна Іоанівна формально дала згоду, хоч і обставила її низкою заборон – обмеження зовнішньополітичних зносин, заборона приймати втікачів. Попри ці кайдани, друга Кам’янська Січ стала центром відродження козацького господарства і військової потуги на шість років.
Завершилася драма в 1734 році, коли після укладання Лубенської угоди козацтво погодилося перейти під повний контроль Російської імперії, а за це отримало право заснувати Нову Січ на річці Підпільній. Кам’янську Січ залишили, споруди частково розібрали, частково кинули. Відтоді вона поступово перетворилася на руїну, хоча ще кілька десятиліть поодинокі зимівники навколо неї продовжували існувати. Історики підкреслюють, що саме стислий період Кам’янської Січі став переломним: тоді сформувалася та модель стосунків з імперією, яка дозволила Запорозькому війську протриматися ще сорок років до згубного 1775-го.
Як жили козаки на Кам’янській Січі
Побут січової громади на кам’яному мисі був суворим і регламентованим військовими звичаями, що склалися за століття. Усе населення – приблизно 3–4 тисячі осіб у перший період і близько 6 тисяч у другий – поділялося на 24 курені, кожен із яких формував окремий військовий підрозділ та господарську одиницю. Курінь займав довгий прямокутний будинок зрубної конструкції, обмазаний глиною; дах крили очеретом, долівку ущільнювали. Спали на нарах, їжу готували в спільних казанах, а кошовий суд діяв просто неба, на майдані. Жінкам вхід на територію Січі був категорично заборонений, що не відміняло наявності сімейних господарств у передмістях – слободах та зимівниках.
Основним джерелом прожитку слугували рибальство, мисливство та бджільництво, поєднані з військовими наймами та торгівлею. Річкова система давала змогу виловлювати осетрових, судака та сома в промислових масштабах; рибу солили просто в здоровенних дубових бочках і відправляли на продаж до османських портів. За даними археологів, на Кам’янській Січі існували майстерні з обробки заліза та міді, вичинки шкіри, виробництва дерев’яного посуду. Усі ці заняття відображають знахідки, які стали символами січового життя:
- глиняні люльки з різьбленим орнаментом;
- срібні та латунні натільні хрести;
- уламки шабель, бойових кинджалів та кременевих замків;
- рибальські гачки, плетені верші та грузила для сіток;
- залізні ключі, замкові механізми від похідних скринь;
- побутова кераміка – горщики, глеки, кухлі з слідами вогню.
Не менш промовистим є розташування Січової церкви. Храм, імовірно збудований із соснових колод на кам’яному фундаменті, стояв на найвищій точці мису. Під час розкопок 1990-х років тут було знайдено фрагменти іконостасного різьблення та маленький бронзовий дзвіночок, який, вочевидь, сповіщав про напад. Як контраст до суворого побуту, ця знахідка свідчить про глибоку релігійність запорожців, для яких Покрова Пресвятої Богородиці була не формальним святом, а живим оберегом.
Військові походи та хитрі політичні ігри
Кам’янська Січ функціонувала як постійний військовий табір, готовий до тривалих експедицій. Основним напрямком наступальних операцій залишалися південні степи, а цільовими об’єктами – татарські улуси та османські фортеці. Тактика січовиків була відшліфована до автоматизму: невеликі загони на легких чайках вирушали вниз по Дніпру, вночі висаджувалися біля узбережжя і завдавали стрімких ударів, після чого так само швидко відступали. Особливо гучною стала кампанія 1730 року, коли об’єднані сили запорожців та калмиків розорили кілька ногайських поселень і захопили значні табуни коней. Цей епізод наочно показав, що навіть у лещатах імперської опіки Січ зберігала власний голос у воєнних справах.
Поряд із відкритою зброєю, Кам’янська Січ активно використовувала дипломатичні канали. Кошові отамани безперервно листувалися з гетьманською канцелярією в Глухові, російськими генералами в Києві та представниками кримського хана. У 1710 році, вже після першого утвердження на Кам’янці, Пилип Орлик проголосив “Пакти й Конституції” – документ, що закладав ідею спадкової гетьманської влади, і спирався саме на військову підтримку Кам’янської Січі. Хоча реалізувати цей задум не вдалося, сам факт політичної активності з такого віддаленого форпосту доводить, що Кам’янка була не лише бойовим плацдармом, а й осередком інтриг загальноєвропейського масштабу.
Російські урядовці сприймали подвійну гру козаків із настороженістю. Січ вела перемовини зі шведським королем, обмінювалася посольствами зі Стамбулом, а водночас надсилала запевнення у вірності Санкт-Петербургу. Ця гнучкість нагадувала поведінку досвідченого моряка, що вміє ловити вітер у будь-якому парусі. Якраз у такий непевний час народилася приказка, що пережила століття: “Січ – мати, а Великий Луг – батько”. Кам’янська Січ унаочнила, що навіть стиснута з усіх боків, козацька спільнота могла вичавлювати максимум із найменших шансів.
Археологічні знахідки, легенди та чому Кам’янська Січ не розкрила всіх таємниць
Сучасний стан пам’ятки – це суміш наземних руїн, затоплених ділянок та обнадійливих знахідок. Перші серйозні розкопки були проведені у 1953–1954 роках експедицією Інституту археології АН УРСР під керівництвом В. Довженка – безпосередньо перед заповненням Каховського водосховища. Вдалося зафіксувати залишки 140 метрів оборонного рову, кам’яні фундаменти кількох будівель, чималу колекцію мідних монет та військового спорядження. Проте масштабне підняття води поховало значну частину січі під товщею мулу, і здавалося, що таємниці Кам’янки втрачено назавжди.
Під час будівельних робіт на Каховському водосховищі в 1950-х роках екскаваторник випадково підняв з дна масивний срібний хрест із заглибленим зображенням Богородиці – імовірно, той самий, що вінчав іконостас Січової церкви. За кілька годин цю ділянку засипали піском, і жодних подальших спроб дістати артефакт не робили.
Новий сплеск інтересу спричинила руйнація греблі Каховської ГЕС у червні 2023 року. Після сходу води частина мису оголилася, і на поверхні з’явилися залишки дерев’яних конструкцій, ковані цвяхи та кістки тварин – сліди козацьких кухонь. Археологам довелося працювати в авральному режимі, аби встигнути зафіксувати матеріали до того, як вітер та сонце остаточно зруйнують відкриті шари. Зібрані дані ще опрацьовуються, але вже зараз фахівці кажуть про можливе відкриття решток кількох куренів, які вважалися втраченими.
Паралельно з науковими дослідженнями живе народна пам’ять. Місцеві перекази вперто твердять про підземний хід, що нібито вів від церкви до берега Дніпра, даючи змогу врятувати скарбницю в разі облоги. Жодних доказів цього тунелю не виявлено, хоча георадарні знімки фіксують аномалії в глибині мису. Не менш цікавою є легенда про “чорного отамана” – привида безіменного кошового, який уночі перевіряє сторожу. Для істориків такі оповідки – лише фольклор, але для розуміння символічного рівня Кам’янської Січі вони важливі: місце досі сприймається як осердя нескореності.
Кам’янська Січ, поєднуючи в собі гіркоту поразок і впертість відродження, нагадує, що справжня історія козацтва ніколи не була однозначною. Вона збирала докупи відчайдухів, які вірили, що на кам’янистому п’ятачку можна вберегти цілий світ – із власними законами, вірою та уявленням про гідність. Сьогоднішні пошуки на мисі, чи то на суходолі, чи серед дніпровських мілин, показують, що Кам’янська Січ відкрила лише дещицю своїх таємниць. Кожен уламок гармати, кожен люльковий чубук або монетка, знайдена тут, додає новий штрих до портрету тієї України, яка зводила фортеці не лише з дерева та каменю, але насамперед – із характерів.
