Коли говориш про транспортний каркас столиці, одразу згадуєш глибокі тунелі, гуркіт коліс і мармурові зали. Метро Києва – це не просто спосіб дістатися з лівого берега на правий. Це живий музей інженерної думки і, хоч як дивно, політичних амбіцій. Будувалося воно в кілька етапів, кожен з яких залишив свій відбиток на обличчі міста. Зараз метро Києва налічує три лінії, 52 станції, і щодня пропускає через себе майже півтора мільйона пасажирів. А починалося все з бажання показати, що й Україна здатна на грандіозні проєкти.
Історія метро Києва
Перші розмови про підземку виникли ще наприкінці 19 століття тоді міська дума навіть розглядала проєкти ліній на поверхні. Втім до реальних кроків дійшло лише в 1930-х. У 1938-му група інженерів запропонувала схему з трьома лініями, та Друга світова війна перекреслила всі плани. Одразу після визволення Києва, у 1944-му, радянська влада повернулася до ідеї. Але справжній старт дав указ 1949 року – саме тоді створили «Київметробуд».
Будівництво першої ділянки було надскладним. Робітники пробивалися крізь пливунні ґрунти, де пісок з водою під тиском заповнював виробки за лічені хвилини. Застосовували кесонний метод, заморожували ґрунт. Декілька аварій навіть призвели до людських жертв, хоча офіційна статистика про це мовчала. Першу чергу, від станції «Вокзальна» до «Дніпра», здали в експлуатацію 6 листопада 1960 року. Довжина – трохи більше п’яти кілометрів. І це стало сенсацією. На відкриття прийшли тисячі людей, вони спускалися під землю якоюсь мірою не вірячи, що це реальність.
Потім були розширення. У 1963 році лінію дотягли до станції «Шулявська», у 1965-му – до «Святошина». У 1971-му з’явилася станція «Чернігівська» на лівому березі, а разом із нею – перший метроміст. Це був інженерний виклик: споруда одночасно пропускала поїзди метро і автомобілі. Пізніше, у 1980-х, добудували другий, суто метрополітенівський міст через Дніпро. Епоха великих будівництв тривала аж до розпаду СРСР.
Архітектура метро Києва
Станції метро Києва – це справжня галерея стилів. Від сталінського ампіру до сучасного мінімалізму. Перші станції першої лінії, Святошинсько-Броварської, багато оздоблені. «Вокзальна» зустрічає пасажирів бронзовими медальйонами на тему історії України. «Університет» прикрашають ліпнина та люстри, а білі мармурові пілони створюють, атмосферу майже палацову. «Хрещатик» – візитівка лінії, з червоним мармуром і світильниками у формі лілій.
Згодом у 1970-х відкрили Куренівсько-Червоноармійську лінію (нині Оболонсько-Теремківська). Там архітектура стала стриманішою. Але й тут є шедеври. «Золоті ворота» – станція, яку перебудовували на початку 1990-х і перетворили на справжній княжий терем. Мозаїки, арки, позолота – все нагадує про Київську Русь. Це одна з найкрасивіших, станцій метро Києва і її фотографують чи не найчастіше.
Третя лінія, Сирецько-Печерська, відкривалася з кінця 1980-х. Тут дизайн різноманітний. «Позняки» – функціональна, майже без декору. «Дружби народів» – із яскравими панно на тему республік СРСР. «Печерська» має цікаве освітлення, що створює ефект підземного гроту. А станція «Славутич», яку відкрили 1992 року, взагалі має футуристичний вигляд із металевими конструкціями – її проєктували вже в незалежній Україні.
Особлива гордість – глибокі станції. Метро Києва славиться тим, що «Арсенальна» є найглибшою станцією у світі (105,5 метра). Спускатися двома довжелезними ескалаторами – той ще досвід. На другому місці у Європі – «Печерська», теж глибока. Взагалі київська підземка увібрала всі можливі типи конструкцій: пілонні, колонні, односклепінні. Це окрема інженерна наука.
Цікаві факти про метро Києва
Київський метрополітен оповитий міфами і реальними рекордами. Ось лише декілька деталей, що змушують поглянути на звичну підземку зовсім інакше.
- Перші проекти метро 1930-х років передбачали естакадні лінії над Дніпром. Через війну вони так і не були реалізовані.
- У 1960-му квиток на поїздку коштував 50 копійок, а потім ціну знизили до 5 копійок – це було дешевше за трамвай.
- Станція «Либідська» тривалий час була найбільш завантаженою через близькість до автовокзалу.
- Існує легенда про секретну лінію «Урядову» – нібито є тунелі від Верховної Ради до станції «Арсенальна». Офіційно це заперечують, але старі колійники шепочуться про дивні закриті гілки.
- На колійних стінах можна помітити написи «не прислоняться» – це не просто так: у вузьких місцях дійсно можна зачепитися за рухомий склад.
А ще технічний нюанс. У метро Києва є відкриті ділянки: між станціями «Дніпро» та «Гідропарк» поїзди виїжджають на поверхню і їдуть мостом. У сонячний день це несподівано красиво – пасажири бачать Дніпро і схили. Станція «Дніпро» взагалі наземна, одна з небагатьох. І ще цікавинка: на Сирецько-Печерській лінії досі курсують вагони типу 81-717, які пам’ятають 1980-ті. Їх поступово замінюють сучасними, але романтика тих скреготливих дверей залишається.
Нижче наведено добірку найяскравіших з архітектурного погляду станцій метро Києва – вона допоможе туристам та місцевим мешканцям спланувати міні-екскурсію підземкою.
| Станція | Лінія | Рік відкриття | Архітектурний стиль | Особливість |
|---|---|---|---|---|
| Золоті ворота | Оболонсько-Теремківська | 1989 (реконстр. 1993) | Неовізантійський з елементами давньоруського зодчества | Мозаїчні панно із зображенням князів, позолочені арки, світильники-факели |
| Хрещатик | Святошинсько-Броварська | 1960 | Сталінський ампір | Червоний мармур, бронзові люстри у формі лілій, барельєфи на пілонах |
| Арсенальна | Святошинсько-Броварська | 1960 | Функціональний радянський модернізм | Найглибша станція у світі – 105,5 м, оздоблення мармуром і гранітом |
| Вокзальна | Святошинсько-Броварська | 1960 | Сталінський неокласицизм | Бронзові медальйони з історичними сюжетами, білий мармур, арочні проходи |
| Університет | Святошинсько-Броварська | 1960 | Неокласицизм | Ліпнина, масивні люстри, біломармурове оздоблення |
Звісно кожна станція має свій характер. Метро Києва постійно розвивається, от-от відкриють нові виходи на «Вокзальній» і добудують метро на Виноградар. Але та особлива атмосфера, яку створили архітектори минулого століття нікуди не зникне. Вона у гулі вентиляції, у відблисках на полірованому граніті, у відчутті величезного простору під землею. І коли стоїш на платформі, чекаючи поїзда, раптом усвідомлюєш – це більше ніж транспорт. Це частина київської душі.
