Запорізький напрямок завжди був для російської армії окремим викликом. Тут не вдалося повторити навіть тимчасових успіхів початку вторгнення. Місто Гуляйполе яке нагадує радше привид із минулого ніж сучасний населений пункт, стало епіцентром дивного протистояння. Речник оперативного угруповання військ «Південь» Владислав Волошин днями влучно схарактеризував ситуацію: ворог настільки не впевнений у власних силах для наземної атаки, що змушений ставитися до Гуляйполя як до полігону для саперів. Суцільне мінування перетворилося не просто на оборонну тактику, а на жест відчаю. Це не підготовка плацдарму для наступу. Це констатація власного безсилля. Адже замість того щоб закріпитися фізично, росіяни намагаються, хоча б за допомогою вибухівки створити видимість контролю над сірою зоною.
Мінні поля замість дисципліни
Слова Волошина підтверджують те, що фронтова розвідка фіксує вже не перший місяць. Жодної спроби повноцінного штурму з важкою бронетехнікою в лоб Гуляйполя не відбувається. Натомість малі піхотні групи окупантів намагаються бодай на кілька сотень метрів просунутися вперед. І щоразу зупиняються. Щоразу відкочуються. А після цього – засипають усе довкола мінами. Дистанційне мінування, ручне розкидання ПФМ-1 («Пелюстка»), закладання потужних фугасів на узбіччях. Це виглядає так ніби вони намагаються законсервувати свою поразку. Будь-яка військова логіка каже: якщо ти мінуєш територію, ти визнаєш що не можеш нею володіти. Ти залишаєш її мертвою, сподіваючись що противник теж сюди не зайде.
Парадокс у тому, що Сили оборони давно вибудували глибокоешелоновану лінію укріплень навколо міста. Гуляйполе перебуває, по суті, у напівзруйнованому стані ще з весни 2022 року. Воно прострілюється артилерією. Але саме ці руїни ворог сприймає як стратегічну загрозу. Вони бояться тієї самої «фортеці», створити яку самі не здатні. Їхнє мінування – це жестикуляція слабкості. Коли немає сил утримати позицію інфантерією, в справу вступає інженерний батальйон.
Гуляйполе як тактичний тупик
Чому ж саме тут все зайшло в глухий кут? Справа в ландшафті. Рівнинна місцевість із невеликими байраками. Будь-який рух коліни техніки видно за десяток кілометрів. І хоча це мало б допомагати наступу, в реальності це допомагає обороні. Аеророзвідка з дронами не залишає шансів для непомітного зосередження сил. Російське командування розуміє: спроба масованого удару на Гуляйполе призведе до негайного вогневого ураження з боку ЗСУ. Артилерія та FPV-дрони, перетворять цю спробу на самогубство.
Волошин неодноразово підкреслював: у ворога тут немає жодного тактичного успіху. Навіть мікроскопічного. Локальні вилазки диверсійно-розвідувальних груп закінчуються знищенням особового складу. Російська піхота відмовляється йти вперед без гарантій виживання. Командування жене їх уперед. А паралельно мінери засівають землю. Це нонсенс: вони мінують поле яким самі ж мали б наступати. Тактика випаленої землі спрямована не на нас а на їхню власну нездатність.
- Відсутність постійного контролю над сірою зоною штовхає росіян до дистанційного мінування.
- Використання заборонених мін ПФМ-1 фіксується спостерігачами ОБСЄ та підтверджується українськими саперами.
- Спроби прориву малими групами відбуваються виключно після артпідготовки, але захлипаються одразу за першими посадками.
Ворог працює за шаблоном. Гуляйполе перетворилося на гігантський полігон де випробовують, терпіння та витримку саме українського солдата. Росіяни кидають сюди підрозділи які не пройшли належного злагодження. Іноді це колишні ув’язнені, іноді – строковики яких просто витягли на передову. Їхнє завдання не вижити, а засіяти смертоносне залізяччя, щоб уповільнити ЗСУ. Та чи варто говорити про уповільнення якщо ЗСУ не планують наступати по щільно замінованому полю? Це глухий кут для обох сторін але ініціатива його створення належить саме РФ.
Психологічний ландшафт безплідної землі
Є ще один вимір, про який, згадують зведення з передової. Мінування – це не лише військова необхідність, а й інструмент терору для цивільних, які досі відмовляються евакуюватися. Гуляйполе стоїть майже порожнє. Але в околицях залишаються люди. Ворог знає це. І свідомо закидає, мінами городи та дороги, щоб унеможливити будь-яке життя. Це акт безсилої люті. Не можеш вбити солдата – вбий цивільного, зруйнуй його дім розтяжкою. Така логіка окупанта.
Волошин під час брифінгу наголосив: ворог боїться, що навіть символічна присутність українського прапора над руїнами Гуляйполя створює для нього репутаційні втрати. Це місто-фантом, не дає спокою пропагандистам. Вони не можуть показати по телевізору «звільнений» райцентр, бо його немає в їхніх руках. Вони не можуть провести туди прокремлівських блогерів. Усе що вони можуть – це закидувати, околиці мінами, сподіваючись що це зупинить український контрнаступ. Але проблема в тому, що жодного контрнаступу саме тут не ведеться. Вони воюють із власними страхами.
Волошин про провал закріплення на місцевості
Військовий експерт і речник каже прямо: противник не здатен закріпитися на жодному відтинку біля Гуляйполя. Фізично не здатен. Справа не в героїзмі чи його відсутності, а в математиці війни. Щільність вогню, кількість дронів на квадратний кілометр, якість роботи української розвідки – усе це множить на нуль будь-які спроби окупанта. Їхнє мінування – це єдина діяльність яку вони можуть вести більш-менш безкарно. І то, з великою натяжкою. Адже наші сапери та оператори БПЛА, постійно полюють на ворожі машини дистанційного мінування «Земледелие». Їх палять. Їх знищують. Система яка коштує мільйони доларів використовується для того щоб тупо розкидати пластикові пелюстки по полю. Це свідчення деградації військової думки.
Закріпитися означає створити взводний опорний пункт. Окопатися. Підтягнути резерви. Жодного з цих елементів у діях росіян немає. Їхні штурмові групи навіть не беруть із собою шанцевого інструменту в достатній кількості. Вони розраховують на «авось». Вони сподіваються що після чергового мінного залпу українська оборона здригнеться. Але цього не стається. Волошин констатує факт: стратегічної перспективи у ворога на цьому напрямку немає, є лише тактика залякування металом та вибухівкою.
Порівняння тактик: Сили оборони України проти спроб РФ закріпитися під Гуляйполем
| Критерій порівняння | ЗСУ (Оборонна стратегія) | ЗС РФ (Спроби наступу) |
|---|---|---|
| Тактична мета | Виснаження противника вогневими засобами, утримання панівних висот та рубежів |
Створення ілюзії контролю над сірою зоною через суцільне мінування |
| Інженерне обладнання | Глибокоешелонована система траншей, залізобетонні укриття та керовані мінні поля |
Хаотичне дистанційне мінування ПФМ-1 та відсутність підготовлених позицій для піхоти |
| Контроль неба | Тотальне домінування FPV-дронів та коптерів-розвідників над полем бою |
Придушення засобами РЕБ, які часто глушать власні ж безпілотники |
| Цивільне населення | Активна евакуація та робота поліції попри постійні обстріли |
Використання мін як інструменту терору проти цивільної інфраструктури |
Символізм безплідних спроб
Місцевість навколо Гуляйполя, це суцільний чорнозем. Чи був би він придатний для швидкого маневру? Теоретично так. Практично ж – це місячний ландшафт. Вирви від снарядів, засіяні протипіхотними мінами. Але найстрашніше що активне мінування унеможливлює, навіть теоретичні переговори про локальне припинення вогню. Ти не можеш домовитися з тим, хто залишає за собою пелюстки, які не розрізняють військового і дитину. Ця територія надовго залишиться мертвою зоною. Волошин правий. Коли армія не може воювати як армія, вона перетворюється на банду паліїв.
Російське командування чудово усвідомлює, що ресурс для масштабних механізованих проривів вичерпано. Вони не можуть собі дозволити втратити ще одну колону танків під ударами українських джавелінів та артилерії. Тому вони вдаються до такої ось мінної війни. Це війна бідних. Війна тих у кого закінчилися аргументи крім вибухівки. І найприкріше для них – це не дає результату. Українська оборона стоїть. Гуляйполе як стояло так і стоїть. Руїни виявилися міцнішими за амбіції Кремля. І це найкращий доказ, що мінування – лише спосіб розписатися у власній неспроможності. Адже справжня сила не в тому щоб знищити землю, а в тому щоб на ній закріпитися та рухатися далі. Цього ворог зробити не може вже майже два роки.
Війна перейшла в ту фазу де психологія важить більше за кілометри. І те що РФ мінує Гуляйполе – це не тактика залякування України, це спроба заспокоїти саму себе. Мовляв, ми щось робимо, ми не стоїмо на місці. Але насправді, вони саме стоять, втоптуючись у власні ж міни. Підсумок Волошина жорсткий і однозначний: противник деморалізований і дезорганізований. Його остання надія – перетворити Запорізьку область на суцільний фугас. Але на війні, перемагає не той хто лишає по собі пустелю, а той хто здатен цю землю контролювати і захищати. Саме цього контролю, як засвідчила щоденна реальність біля Гуляйполя, у окупантів немає і не буде. Вони чужі на цій землі. І єдиний слід який вони здатні залишити це іржавий метал у ґрунті, який доведеться викорчовувати поколіннями саперів. Їхня тактика провалилась. А стратегія і зовсім відсутня.
