Північний кордон України залишається зоною постійної напруги, де будь-який рух військової техніки одразу викликає хвилю припущень та аналітичних розборів. Останніми місяцями дедалі частіше лунають заяви про ймовірне загострення за участю Збройних сил Республіки Білорусь. Водночас відомий військово-політичний аналітик Іван Тимочко, керівник групи “Інформаційний спротив”, неодноразово наголошував на принциповій нездатності білоруського угруповання самостійно проводити наступальні операції. Його оцінка спирається на сукупність факторів: від вкрай слабкої бойової підготовки окремих підрозділів до майже стовідсоткової залежності від російського військового планування. У цій публікації ми детально розбираємо ключові аргументи, чому режим Лукашенка не може дозволити собі повноцінного наступу без прямої команди з Кремля, а також які системні вади унеможливлюють такий сценарій навіть за сприятливих, на перший погляд, обставин.
Реальна боєздатність під мікроскопом
Якщо відкинути пропагандистські звіти, то стане очевидним головний висновок Тимочка: білоруська армія не готова до автономних наступальних дій не лише через брак важкого озброєння, а через те, що її структурна модель залишилася радянською за формою і водночас порожньою за змістом. Офіційна чисельність Сухопутних військ не перевищує 45-50 тисяч осіб разом із силами спеціальних операцій та органами управління, а реальна укомплектованість низки бригад коливається на рівні 50-70 відсотків штату. Мобілізаційний резерв справді існує на папері, однак навченого запасу, здатного швидко інтегруватися у бойові порядки, майже немає. Окрім того, більшість з’єднань постійної готовності пов’язані виконанням внутрішніх поліційних завдань, а не відпрацюванням наступального маневру із форсуванням водних перешкод чи проривом укріплених рубежів. Усе це призводить до парадоксу: формально Білорусь має кілька механізованих бригад, але водночас жодна з них не спроможна діяти як самодостатнє тактичне угруповання без оперативного підсилення з боку Росії. Тимочко підкреслює, що навіть під час навчань білоруські командири демонстрували украй низьку швидкість ухвалення рішень, а штабна культура не дозволяла гнучко реагувати на зміну обстановки. Додатковим чинником є і те, що армійська логістика зав’язана на російські склади пально-мастильних матеріалів та боєприпасів, і без відповідних домовленостей жоден наступальний маршрут не матиме належного постачання. У випадку самостійного удару ця логістична пуповина миттєво перетворюється на критичну вразливість, адже українська розвідка чудово обізнана з місцями розташування баз зберігання та транспортними вузлами.
Чому Лукашенко панічно боїться внутрішнього вибуху
Постійна оглядка Олександра Лукашенка на власне суспільство залишається одним із найвагоміших гальм для будь-яких активних дій на зовнішньому фронті. Аналітики, зокрема Іван Тимочко, неодноразово відзначали, що навіть часткове перекидання військ до українського кордону створює ризик оголення тилу перед незадоволеними групами населення. Репресивний апарат хоч і здається всеохопним, проте спирається переважно на силові підрозділи на кшталт ОМОНу та внутрішніх військ, а не на бойові бригади. Варто механізованим колонам залишити місця постійної дислокації, як міста залишаться лише з мінімальними міліцейськими гарнізонами, що в умовах глибокої соціальної втоми та економічного зубожіння межує з політичним самогубством. Окрім того, жодних ілюзій щодо масової підтримки війни проти України серед білорусів немає: соціологічні заміри, проведені недержавними структурами, фіксують різке неприйняття участі білоруських військових у бойових діях, а спроби влади продавити мобілізаційні заходи у 2022-2023 роках наштовхнулися на глухий спротив навіть серед кадрових офіцерів. Тимочко наводить конкретний приклад: після початку повномасштабного вторгнення Росії значна частина білоруських льотчиків і техніків написала рапорти про звільнення, що фактично паралізувало боєздатність окремих авіабаз. Дезертирство та ухилення від військової служби перетворилися на системне явище, і в разі ухвалення рішення про наступ ці процеси лише пришвидшаться. У керівництві країни чудово пам’ятають уроки 2020 року, коли силові структури похитнулися після хвилі протестів, тому розуміють, що нова хвиля невдоволення, помножена на військові втрати, здатна знести всю політичну конструкцію.
Економічна зашморг на шиї генералів
Навіть найрішучіші плани потребують ресурсного підґрунтя, а з цим у Білорусі склалася майже катастрофічна ситуація. Тимочко підкреслює, що оборонний бюджет країни не здатний покрити навіть витрати на підтримання поточного рівня боєготовності, не кажучи вже про масштабну операцію. Головний експортний дохід від нафтопереробки та калійних добрив постійно перебуває під загрозою через санкції та логістичні обмеження, а російське субсидування лише частково компенсує дірки. Практично всі нові надходження техніки обмежуються російськими поставками знятих із тривалого зберігання зразків, які перед відправкою проходять мінімальний ремонт. Власний військово-промисловий комплекс Білорусі займається переважно ремонтом, модернізацією та випуском шасі для російських систем, але не створює завершених зразків сучасної зброї. У результаті кожна спроба задіяти бронетехніку в наступальних діях перетворюється на виснажливий пошук справних машин, акумуляторів, оптики та інших комплектуючих, які давно не виробляються. До цього додається хронічна нестача пального, що змушує військове керівництво постійно узгоджувати з Мінськом і Москвою будь-які пересування колон. Наступальна операція навіть локального масштабу потребувала б попереднього накопичення щонайменше двомісячних запасів, а складська інфраструктура білоруського війська не пристосована до зберігання таких обсягів без залучення цивільних нафтобаз, що відразу стає помітним для супутникової розвідки. Окрему проблему становить медичне забезпечення: досвіду масової евакуації поранених із поля бою білоруська армія не має, а наявні шпиталі розраховані на обслуговування гарнізонів у мирний час. Таким чином, навіть символічний наступ обернувся б для Мінська стрімким виснаженням і безпосередньою загрозою повної військово-економічної деградації.
Російський контроль над усіма важливими важелями
Окремий блок аргументів Івана Тимочка стосується майже тотальної інтеграції білоруського військового командування в системи управління Збройних сил Російської Федерації. Починаючи з 2020 року, ступінь оперативної підпорядкованості лише зростав, і на сьогодні жоден білоруський генерал не віддасть наказу про перетин державного кордону без узгодження зі штабом Західного військового округу чи безпосередньо з Москвою. Уся система зв’язку, радіоелектронної боротьби та розвідки вибудувана на російських платформах, що унеможливлює самостійні дії без відповідних ключів доступу. Тимочко звертає увагу на те, що навіть такий, здавалося б, рутинний елемент, як польотні завдання для білоруських штурмовиків, формується за участю російських офіцерів, розквартированих на аеродромах у Барановичах та інших пунктах. Білоруська протиповітряна оборона функціонує в єдиному контурі з російськими комплексами, і самостійно виставити зону заборони доступу вздовж кордону вона фізично не може. Окремим свідченням глибокої залежності є постійне розміщення російських інструкторів та “радників” на рівні батальйонів, що перетворює білоруських командирів на простих виконавців чужих наказів. У такій конфігурації навіть гіпотетичний наступ перетворився б не на білоруську операцію, а на дії окремого угруповання під російським прапором, тільки з використанням солдатів у формі іншої держави. Саме тому будь-які розмови про “самостійний” удар є, за словами аналітика, політичною фікцією, розрахованою на відволікання уваги або ж на спробу створення дипломатичного тиску. Кремль же, своєю чергою, не зацікавлений у тому, щоб білоруська армія діяла окремо, ризикуючи отримати військову поразку, яка б дискредитувала й самого Лукашенка, і весь союзницький проект.
Нульовий бойовий досвід і технічна архаїка
Тимочко особливо наголошує на тому, що за останні три десятиліття білоруські військові не брали участі в жодному збройному конфлікті, який би хоч віддалено нагадував сучасну високотехнологічну війну. Окремі випадки використання білоруських фахівців у складі миротворчих місій ООН не дають потрібного вишколу ані командирам взводів, ані штабним офіцерам. Відсутність реального бойового досвіду багатократно підсилюється застарілим парком техніки: основу бронетанкових підрозділів досі становлять машини Т-72Б зразка 80-х років, які проходили лише часткову модернізацію і не оснащені сучасними системами управління вогнем та динамічним захистом, здатним витримати ураження українських протитанкових засобів. Спроби створити власні модернізовані версії на кшталт Т-72БМЭ не призвели до постачання в стройові частини більш ніж кількох десятків одиниць. В авіації ситуація ще гірша: переважна більшість літаків Су-27 і МіГ-29 не проходила капітального ремонту понад двадцять років, а льотний склад має катастрофічно низький наліт годин. Це безпосередньо підтверджують відкриті супутникові знімки, які фіксують на стоянках білоруських аеродромів значну кількість бортів із демонтованими двигунами або без крила. Артилерійські системи теж не відповідають вимогам сучасного бою через нестачу високоточних боєприпасів та засобів контрбатарейної боротьби. Усю цю масу проблем неможливо розв’язати за кілька місяців тренувань на полігонах, адже йдеться про системну ваду, що накопичувалася роками. Тимочко аргументовано доводить, що навіть за умови раптової концентрації військ на кордоні спроба наступу дуже швидко перетворилася б на хаотичний відступ із величезними втратами, варто лише передовим підрозділам зіткнутися з організованою обороною.
Цікавий факт: за даними відкритих джерел, сумарний річний наліт білоруських пілотів винищувальної авіації до 2022 року становив менш ніж 40 годин на людину, тоді як мінімальний поріг для підтримання базових бойових навичок у країнах НАТО перевищує 180 годин.
Окрему слабкість становить і повітряно-десантний компонент, який часто згадують серед можливих ударних сил. Білоруські десантники розраховані на дії в тилу противника за підтримки армійської авіації, якої в необхідній кількості просто немає: парк транспортних гелікоптерів Мі-8 і Мі-24 скоротився до кількох десятків справних машин, і жодного досвіду масованого десантування в умовах протидії ППО білоруська армія не має. Усе це змусило військове керівництво свідомо відмовитися від самостійних наступальних амбіцій, зосередившись винятково на допоміжних функціях у межах російського угруповання.
Для кращого розуміння наведемо основні фактори, що стримують білоруське керівництво від самостійних рішень щодо наступу:
- відсутність замкненого циклу бойового управління без участі російських офіцерів;
- морфологічна нестача справної бронетехніки та артилерійських систем;
- залежність матеріально-технічного постачання від російських логістичних вузлів;
- надзвичайно низька мотивація офіцерського та рядового складу;
- ризик внутрішньої дестабілізації під час перекидання значних військових контингентів до кордону;
- катастрофічний брак сучасних засобів зв’язку, розвідки та радіоелектронної боротьби;
- відсутність підготовлених резервів для поповнення втрат у разі затяжних боїв.
Пряма залежність від Кремля як єдиний сценарій
Підсумовуючи свої спостереження, Тимочко неодноразово повертається до тези про те, що для Білорусі самостійний наступ взагалі не розглядається як життєздатна опція. Навіть обмежене загострення на кшталт провокацій у прикордонній смузі Лукашенко здатен реалізувати винятково в межах російської стратегії відволікання українських резервів із Донеччини чи Харківщини. Уся попередня співпраця вказує на те, що білоруська територія використовується насамперед як плацдарм для російських ракетних військ, авіації та підрозділів спеціального призначення, а не як джерело ударних формувань. На думку аналітика, спрогнозувати участь білоруських підрозділів можна тільки у випадку попереднього глибокого ураження української оборони на північному напрямку, та й то вони виконуватимуть суто допоміжні завдання. До того ж, будь-яка ескалація за участю білоруської армії миттєво активізує дипломатичні важелі Заходу, чого Мінськ уникає всіма силами, адже наступний пакет санкцій здатен остаточно добити бюджетну систему. Саме через ці причини аналітичне середовище переважно сходиться на думці, що найімовірніший розвиток подій – це збереження нинішнього статусу-кво з періодичними демонстраціями сили, які не переходять у реальний наступ. Слова Тимочка звучать як виважена експертна позиція, позбавлена зайвої емоційності, але водночас така, що чітко вказує на системну неміч, яку не приховаєш жодними парадами.
Орієнтовне порівняння окремих показників армій Білорусі та України (станом на 2024 рік, за відкритими джерелами):
| Показник | Білорусь | Україна |
|---|---|---|
| Чисельність Сухопутних військ | ~30 000–35 000 осіб | понад 200 000 осіб (без урахування тероборони та резервів) |
| Танки на озброєнні | ~500–550 одиниць, з яких бойових – менше половини | ~800–900 одиниць, активно поповнюються за рахунок трофейної техніки |
| Бойовий досвід підрозділів | відсутність участі у сучасних збройних конфліктах | реальний досвід високотехнологічних боїв із 2014 року |
| Системи зв’язку та РЕБ | майже повністю залежні від російських платформ | власні та інтегровані західні системи, стабільне криптозахищене управління |
| Льотна придатність винищувачів | справних бортів – до 25-30% від спискового складу | оновлення парку, використання західних зразків, високий коефіцієнт готовності |
Отже, відсутність автономного наступального потенціалу в білоруської армії не є тимчасовим ускладненням, а випливає з глибокої структурної кризи, помноженої на жорстку політичну залежність від Кремля. Іван Тимочко не залишає простору для ілюзій: білоруська військова машина нагадує механізм, у якому відсутні ключові шестерні – від власних розвідувальних спроможностей до спроможності ухвалювати самостійні оперативні рішення. Доки ця конструкція перебуває під повним контролем російського Генерального штабу, будь-яке загострення буде лише похідною від російських планів, а не окремим білоруським вибором. Саме тому спостереження за північним напрямком мають спиратися насамперед на аналіз дій російських угруповань, а вже потім – на пересування підрозділів у формі з червоно-зеленим шевроном.
