Брифінги командувача Сухопутних військ генерал-полковника Олександра Сирського перетворилися на одне з найцитованіших джерел реалістичної оцінки дій противника. Останній його розклад склався в цілісну картину, що пояснює, чому лінія фронту на сході та півдні залишається надзвичайно напруженою, а просування ворога подекуди вимірюється десятками метрів на добу. Сирський не вдавався до загальних фраз, а методично перебрав ключові тактичні модулі, які зараз домінують на Авдіївському, Куп’янському, Лиманському та Бахмутському напрямках. Поєднання цих модулів і створює той виснажливий прес, з яким українська оборона має справу щодня.
Звідки ворог бере піхоту для безперервних штурмів
Сирський чітко окреслив, що основою російських атак стали піхотні хвилі, сформовані головно з мобілізованих і колишніх ув’язнених. Приблизно дві третини штурмових груп на Авдіївському напрямку укомплектовані людьми, які пройшли скорочений курс підготовки тривалістю від п’яти до чотирнадцяти днів. Їхнє завдання – не прорвати рубіж, а виявити розташування кулеметних гнізд та протитанкових засобів, змусити їх витрачати боєкомплект і розкривати себе. Слідом за першою лінією рухаються більш досвідчені контрактники, які намагаються закріпитися в зруйнованих окопах або на місці знищених опорних пунктів. Такий підхід дозволяє російському командуванню підтримувати майже цілодобовий тиск, не зважаючи на шалений рівень втрат. За оцінками української розвідки, які наводив Сирський, пік залучення такого ресурсу припав на період активних спроб виходу до Очеретиного та Бердичів, де противник втрачав до роти піхоти щодоби, але просувався в середньому на сто – сто п’ятдесят метрів.
Штурмові підрозділи “Шторм Z” комплектуються прямо в колоніях, часто без належного медичного відбору; їх кидають на позиції, які завідомо вважаються “важкими”. Після виконання одного-двох бойових завдань уцілілих переводять у тилові підрозділи або знову кидають у чергову хвилю. Цей метод дозволяє економити підготовлених офіцерів і техніку. За свідченням командувача, ворог також почав активніше використовувати мотоциклістів та легку автомобільну техніку для швидкого перекидання піхоти на передній край, що зменшує помітність для безпілотників, але робить особовий склад надзвичайно вразливим до вогню стрілецької зброї. Водночас штатні мотострілецькі підрозділи намагаються діяти менш прямолінійно – вони шукають проміжки між опорними пунктами, накопичуються у лісосмугах і балках, після чого роблять короткий кидок. Така тактика вимагає від оборони постійного переміщення мобільних резервів, аби закривати проломи, що виникають майже хаотично.
Роль артилерії та авіації у тиску на позиції
За свідченнями Сирського, артилерійська складова для противника залишається основним засобом, що передує будь-якому піхотному штурму. Так званий вогневий вал формують сотні стволів – переважно буксирувані гаубиці Д-30 та “Мста-Б”, які не вирізняються точністю, зате їхня кількість дозволяє методично переорювати великі площі. У комплекті з безпілотниками-коригувальниками артилерія працює за схемою “випалений квадрат”: екіпажі отримують лише загальні координати і накривають усе, що в них потрапляє. На окремих ділянках, зокрема під Авдіївкою, російська сторона застосовувала важкі реактивні системи ТОС-1А “Солнцепьок” із термобаричними боєприпасами, дія яких розрахована не стільки на руйнування фортифікацій, скільки на знищення живлення укриттів. Тактична авіація також набула нових рис: літаки Су-34 та Су-35 діють із відносно безпечної відстані, використовуючи планувальні бомби з уніфікованим модулем корекції (УМПК), які прилітають без попередження і завдають руйнувань, співмірних із роботою тактичних ракет. Сирський зазначав, що поєднання масованих артилерійських нальотів та бомбових ударів із повітря створює надзвичайно важкі умови для підтримання стабільної лінії оборони.
Характерною рисою останніх місяців стало застосування ворогом “артилерійського конвеєра”, за якого різні батареї ведуть вогонь послідовно, не даючи змоги підняти голову між обстрілами. Снарядів витрачається значно більше, ніж на початку вторгнення, але завдяки постачанню з Північної Кореї та запуску радянських резервів дефіциту поки що не виникає. Важливу роль відіграють баражувальні боєприпаси “Ланцет” та дрони-камікадзе, які полюють за українською артилерією в тилу на відстані до сорока кілометрів. У відповідь українські обслуги використовують постійну зміну позицій, макети гармат і засоби радіоелектронної боротьби, що суттєво знижує ефективність ударів, однак загальне тло лишається вкрай несприятливим.
Малі штурмові групи замість великих колон
Замість звичних раніше батальйонних тактичних груп росіяни тепер оперують відділеннями та взводами. На Лиманському напрямку, за словами Сирського, штурмові дії проводять групи чисельністю від п’яти до п’ятнадцяти осіб, які висуваються пішки, використовуючи рельєф, або на легкій техніці. Кожна група має чітке завдання захопити одну точку – бліндаж, окопу частину траншеї. Така тактика ускладнює ураження їх артилерією, адже ціль занадто мала і швидко розосереджується. Координація між групами мінімальна, що призводить до хаотичних, але безперервних сутичок, які виснажують оборону. Характерним стало використання комерційних квадрокоптерів для коригування дій цих малих груп, а також для скидання осколкових боєприпасів безпосередньо на окопи. Ворог намагається просочуватися через стики між ротними опорними пунктами, що потребує від українських сил постійного переміщення резервів.
Відмова від великої кількості техніки продиктована не лише дефіцитом, а й високою вразливістю колон на марші. Будь-яка спроба зібрати більше трьох одиниць бронетехніки на одному напрямку миттєво фіксується засобами повітряної розвідки та накривається артилерією чи FPV-дронами. Тому російське командування зробило ставку на децентралізовані й швидкоплинні випади, що нагадують дії диверсійно-розвідувальних груп. У нічний час активність таких елементів зростає, адже тепловізійна оптика не завжди встигає відстежити рух у складному рельєфі. Українські піхотинці, у свою чергу, насичують передній край датчиками руху та виставляють додаткові спостережні пости, що зменшує ефект раптовості.
Мінно-вибухові загородження як ключовий інструмент
Російські інженерні війська надзвичайно щільно наситили мінними полями територію перед своїми позиціями. Системи дистанційного мінування, включно з “Земледелием”, дозволяють за лічені хвилини створити мінне поле на кілька гектарів позаду українських порядків, що ускладнює ротацію та підвезення боєприпасів. Сирський наголошував, що саме міни стали головною причиною затримок у контрнаступальних діях минулого року, і зараз ворог лише нарощує їхню щільність. Крім класичних протитанкових ТМ-62М у пластикових корпусах, активно використовуються міни-пастки з сейсмічними та акустичними датчиками, а також керовані по кабелю фугаси. Характерним є застосування мін ПФМ-1 “Пелюстка” у касетних снарядах для ураження піхоти на відкритій місцевості. Щоб прорватися до українських позицій, російські штурмові групи змушені рухатися вузькими заздалегідь підірваними проходами, що перетворює їх на зручні цілі для кулеметного вогню.
Новим явищем стало використання саморобних мінно-вибухових пристроїв із залишених боєприпасів, що унеможливлює роботу інженерних підрозділів без попередньої дорозвідки за допомогою безпілотників. У поєднанні з природними перешкодами та завалами зі знищеної техніки ці загородження утворюють глибокоешелоновану оборону, яку ворог намагається наростити навіть на випадок українських проривів. Командувач підкреслював, що темпи розмінування залишаються недостатніми, і часто на один прохід припадає кілька днів роботи саперів під вогнем.
Порівняльна характеристика російських тактичних пріоритетів на окремих напрямках
| Напрямок | Переважний тип штурмових дій | Основне вогневе забезпечення | Інженерно-мінні особливості |
|---|---|---|---|
| Авдіївський | Малі піхотні групи, хвилі “Шторм Z” | Щільний артилерійський вал, планувальні бомби | Великі протитанкові поля, дистанційне мінування |
| Бахмутський-Часівярський | Мікро-штурми по 5–8 осіб, без техніки | Міномети 120 мм, термобаричні ТОС-1А | Завали зі зруйнованих будівель, керовані фугаси |
| Куп’янський | Комбіновані атаки танків із піхотою на БМП | Реактивна артилерія “Град”, “Ураган”, Ланцет | Мінування переправ, сейсмічні датчики |
Як російська артилерія готує поле для піхоти
У міській забудові, як-от у Часовому Яру або Торецьку, ворог дотримується принципу: жоден будинок не повинен залишитися цілим, перш ніж його спробують зайняти. Протягом доби на один житловий квартал може припадати до сотні ударів ствольної та реактивної артилерії, а потім авіація добиває те, що встояло. Тільки після того, як конструкції перетворюються на суцільний бетонний щебінь, у якому неможливо обладнати вогневу точку, вперед рухаються піхотні групи. Їхня задача – не бої у приміщеннях, а прочісування руїн та закріплення на верхніх поверхах уцілілих стін. Такий підхід залишає українським підрозділам єдиний вихід – використовувати підвали як тимчасові опорні пункти, що звужує сектор огляду й обмежує можливість маневру. Сирський зазначав, що під час спроб наступу на забудову Авдіївки ворог спочатку кілька тижнів методично накривав усе 152-мм снарядами, і лише потім з’являлася піхота.
В артилерійській практиці з’явився елемент “вогневого мішка”: обстріл провадиться не лише по передньому краю, а й по ймовірних шляхах відходу та підходу резервів, створюючи ізольовану зону. У таких умовах навіть невелика група противника, що прорвалася до окопів, може протриматися до підходу підкріплень, поки оборонці відрізані від логістики. Як наслідок, українські командири дедалі частіше роблять ставку на мобільні броньовані групи, які завдають коротких вогневих нальотів і миттєво відходять, не даючи ворогові закріпитися у відбитих руїнах.
Адаптація противника до українських контрзаходів
Сирський відзначив, що російські війська вчаться на своїх помилках значно швидше, ніж на початку повномасштабного вторгнення. Зокрема, для захисту від ударних FPV-дронів вони обладнують техніку ґратами та “мангалами”, а піхотні групи тепер мають обов’язковий супровід засобів радіоелектронної боротьби навіть на рівні відділення. Такі портативні пристрої глушать частоти управління, суттєво знижуючи влучність українських безпілотників. Крім того, противник перейшов до маскування переміщень за допомогою димових завіс, що встановлюються термобаричними пострілами. Росіяни також почали використовувати децентралізоване постачання боєприпасів через мережу невеликих складів, які важче виявити. Значно зросла роль так званих “блукаючих мінометів”, що змінюють позицію після кожного пострілу. Усе це, за оцінкою генерала, не змінює загальної логіки – досягти успіху кількістю, – але ускладнює оборону і потребує постійної тактичної винахідливості.
Не менш показовою є зміна режиму штурмів: якщо раніше переважали атаки в світлу пору доби, то зараз до половини спроб просування припадає на сутінки та ніч, коли оптичні засоби українських операторів дронів працюють із меншою ефективністю. Крім того, фіксується активне використання цивільних радіочастот та комерційних ретрансляторів для обходу засобів РЕБ. Українська сторона відповідає запровадженням машинного аналізу сигналів та збільшенням частки “гарячих” резервів, здатних оперативно реагувати на прориви.
Нижче наведено основні складники тактики, на які звернув увагу Сирський:
- формування штурмових хвиль із мобілізованих та ув’язнених задля виявлення вогневих позицій;
- щільне насичення артилерією з коригуванням через безпілотники та планувальні бомби;
- розбиття наступу на дії малих груп замість великих механізованих з’єднань;
- створення глибокоешелонованих мінних загороджень із застосуванням систем дистанційного мінування;
- стратегія повного руйнування споруд перед спробою зайняття руїн;
- оснащення піхоти засобами радіоелектронної боротьби та швидка адаптація до тактичних нововведень ЗСУ.
У розмові з військовими кореспондентами Сирський зазначив: “Противник витрачає боєприпаси так, наче їхній запас безмежний, а живу силу – як ресурс, що не підлягає обліку”.
Почерк російських військ набув рис методичного і водночас бездумного тиску. Кожен із описаних елементів не є чимось відкриттям, але їхня комбінація створює майже монотонну, виснажливу м’ясорубку. Розуміння цих схем не гарантує легкої перемоги, однак дає змогу вибудовувати гнучку оборону з постійним оновленням засобів протидії. Доповідь Сирського – це нагадування, що війна виграється не лише зброєю, а й здатністю розбирати логіку опонента, поки він сам грузне у власних шаблонах.
