Тема дерусифікації спалахувала в українському інформаційному полі із завидною регулярністю задовго до 2022 року, але саме останні роки перетворили теоретичні дискусії на незворотний практичний рух. В одному з нещодавніх соціологічних досліджень групи “Рейтинг” понад 70% опитаних українців висловилися за повне або часткове прибирання з публічного простору пам’ятників, пов’язаних із Російською імперією та СРСР. Цей показник сигналізує не просто про політичну кон’юнктуру, а про тектонічний зсув у колективному світосприйнятті. Під терміном “дерусифікація” варто розуміти багатошаровий процес, що включає перейменування вулиць і міст, демонтаж імперських монументів, перегляд шкільних програм, заміну радянсько-російських наративів у медіа та культурі, а також глибинне переосмислення власного минулого без менторського російського наративу. Спроби просто звести цей феномен до “війни з пам’ятниками” залишають за кадром справжню суть – повернення суб’єктності цілій нації, якій століттями нав’язували роль молодшого брата з провінційним діалектом. Далі розглянемо, як формувалася потреба в таких змінах та яких форм вона набула.
Імперське коріння русифікації на українських теренах
Щоби збагнути логіку сьогоднішніх демонтажів і перейменувань, варто заглибитися в часи, коли сама ідея окремішності українського культурного коду вважалася майже диверсією. Валуєвський циркуляр 1863 року та Емський указ 1876 року офіційно забороняли друкування книг, викладання та навіть театральні вистави українською мовою, і ці документи стали фундаментом системної асиміляції. Замість органічного розвитку літератури, освіти та науки українцям пропонувався шлях малоросійської етнографічності – милий, безпечний і абсолютно підконтрольний імперському центру. Жоден із тих царських циркулярів не був просто “папірцем”: за кожним стояли закриті друкарні, звільнені вчителі, заслані інтелектуали. На кінець ХIХ століття частка україномовних шкіл у підросійській Україні дорівнювала нулю, і цей вакуум заповнював російський канон, який згодом плавно перекочував у радянську систему. Навіть побіжний погляд на мапу назв населених пунктів того періоду виявляє цікаву закономірність: містечка з глибокою козацькою історією отримували імена на честь імператорів, їхніх родичів або генералів, і цей символічний жест закріплював ієрархію “столиця – окраїна”. Саме звідти тягнеться коріння того дискомфорту, який багато українців сьогодні відчувають до монументів Катерині II або Пушкіну, адже в цих фігурах закодована не просто літературна велич, а державна машина придушення.
Радянська доба як логічне продовження асиміляційного проекту
Радянський Союз не винаходив велосипед, а лише вдосконалив імперську модель, загорнувши її в інтернаціональну риторику. Перші роки після більшовицького перевороту справді супроводжувалися спалахом українізації, але цей період тривав доти, доки новій владі потрібна була лояльність місцевої еліти. Як тільки контроль зміцнився, маховик репресій знищив провідників “Розстріляного відродження”, а з ними й ілюзію культурної автономії. У 1938 році вийшла постанова про обов’язкове вивчення російської мови в усіх неросійських школах, і з того моменту радянська освітня машина методично працювала на створення двомовної, але з чіткою ієрархією особистості: російська мова – для кар’єри та науки, українська – для кухні та базару. Демографічна статистика середини 1980-х фіксувала, що в Києві діяло лише декілька україномовних середніх шкіл на тлі сотень російськомовних, і подібна диспропорція була типовою для великих міст. У публічному просторі це супроводжувалося масовим встановленням пам’ятників Леніну, які не були нейтральними архітектурними формами, а виконували роль сакральних маркерів лояльності до Москви. Коли в 2015 році в Україні почали ухвалювати пакет декомунізаційних законів, значна частина суперечок точилася саме довкола того, чи варто проводити межу між радянською та російською імперською спадщиною. Історики неодноразово наголошували, що ця межа дуже умовна, адже СРСР використовував російську культуру як стрижень загальносоюзної ідентичності, фактично продовжуючи справу царських канцелярій.
Законодавчий каркас дерусифікації після 2015 року
Законодавча рамка, на яку спирається сучасна дерусифікація, почала формуватися задовго до повномасштабного вторгнення. Ключову роль відіграв пакет із чотирьох законів, ухвалених у квітні 2015 року, які стосувалися засудження комуністичного та нацистського тоталітарних режимів, увічнення пам’яті борців за незалежність, відкриття архівів репресивних органів та скасування радянських символів у публічному просторі. Саме цей пакет запустив хвилю перейменувань, коли за кілька років з мапи України зникли сотні назв на кшталт Комсомольськ, Артемівськ або Ленінодар, а натомість з’явилися Горішні Плавні, Бахмут чи Залізний Порт. У 2023 році до цього інструментарію додався закон “Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії”, який прямо вимагав прибрати з публічного простору топоніми, пов’язані з російськими імперськими діячами або подіями. На відміну від попередніх хвиль, цей документ має значно ширший спектр дії та чіткіші критерії. Варто зауважити, що під час його обговорення експерти Українського інституту національної пам’яті неодноразово підкреслювали необхідність гнучкості для випадків, коли назва вже стала локальним брендом або має туристичне значення, наприклад, “Львівська майстерня шоколаду” на вулиці з радянською назвою могла б зазнати збитків через поспішне перейменування. Проте загальний вектор лишається незмінним: держава надала місцевим громадам інструменти для того, щоби самостійно позбуватися назв-маркерів колоніальної залежності.
Цікавий факт: у період між 2016 та 2022 роками в Україні змінили назви понад 900 населених пунктів, що перевищує масштаби аналогічних кампаній у Польщі чи країнах Балтії після розпаду СРСР, і це без урахування десятків тисяч перейменованих вулиць.
Перейменування міст і вулиць як архітектура нового сенсу
Процес перейменування міст і вулиць часто сприймають як бюрократичну процедуру, але насправді це змагання за право визначати координати повсякденного життя. Коли житель Дніпра замість проспекту Карла Маркса отримав проспект Дмитра Яворницького, він не просто звикав до нового звучання – він щодня підсвідомо звіряв свою адресу з постаттю історика-подвижника, а не чужого німецького філософа. Таких прикладів десятки тисяч по всій країні, і найпомітніша тенденція полягає в поверненні автентичних назв, зафіксованих у козацьких реєстрах чи документах XVI–XVIII століть, або в увічненні героїв сучасної російсько-української війни. У Києві станом на кінець 2023 року процес деколонізації топонімів завершили на понад 90%, причому найбільш резонансним стало перейменування проспекту Перемоги на Берестейський проспект, що спровокувало жваву дискусію між прихильниками звичної назви та істориками, які апелювали до автохтонного топоніма. Робочі групи при міських радах витрачали місяці на вивчення архівних карт, аби відродити топоніми на кшталт урочища Гончарі або Дорогожичі, які були стерті радянською забудовою. Така скрупульозність потрібна не просто для галочки у звіті: вона формує відчуття вкоріненості та тяглості, які є критичними для суспільства, що переживає травму війни. Крім того, масове повернення історичних назв створює підґрунтя для внутрішнього туризму та освітніх проєктів, коли кожен провулок може стати приводом для розповіді про київських цехових ремісників чи полтавських сотників. Практика свідчить, що найменше спротиву викликають назви, пов’язані з локальною історією, тоді як загальнонаціональні герої потребують більшої комунікації з громадою.
Демонтаж монументів та наповнення публічного простору
Знесення пам’ятників – найбільш візуально ефектна й водночас найбільш конфліктна частина дерусифікації. У період із 2014 по 2024 рік з українських площ зникли сотні монументів Леніну, Пушкіну, Суворову, Кутузову, а в Одесі демонтаж пам’ятника Катерині II восени 2022 року став символічним актом розриву з імперським минулим. Музейні фахівці часто підкреслюють нюанс: частина цих об’єктів має незаперечну мистецьку цінність, як-от бронзовий Пушкін роботи скульптора Ковальова в Харкові, якому місце в експозиції, присвяченій мистецтву тоталітарної доби. Після демонтажу монументи перевозять до спеціальних музейних сховищ або на території комунальних підприємств, де вони очікують рішення експертних рад. Утім, порожній постамент – це лише перший крок, адже справжня робота починається тоді, коли місто має вирішити, чим заповнити звільнений простір. У Полтаві на місці поваленого Леніна встановили композицію “Сонце свободи”, у Хмельницькому – пам’ятник загиблим героям АТО та російсько-української війни, у Вінниці місце радянського танка зайняв інтерактивний простір для молоді. Такий підхід перетворює демонтаж із руйнації на конструювання, і це допомагає місцевим жителям сприймати зміни не як втрату, а як набуття. Водночас гучні випадки неузгодженого знесення, як-от самовільний демонтаж пам’ятника Щорсу в Києві, підкреслюють необхідність прозорих процедур, щоб уникнути звинувачень у вандалізмі та розколу всередині громади.
Основні категорії об’єктів, яких торкнулася дерусифікація публічного простору:
| Категорія | Характеристика | Приклади |
|---|---|---|
| Пам’ятники радянським вождям | Масований демонтаж після 2014 року, майже повна ліквідація до 2022 року |
Ленін у всіх обласних центрах, Дзержинський у Запоріжжі |
| Імперські монументи | Демонтаж прискорився з 2022 року, частина об’єктів має художню цінність |
Катерина II в Одесі, Суворов в Ізмаїлі |
| Радянська військова техніка | Перенесення до музеїв або утилізація, за винятком зразків, важливих для воєнної історії |
Танки Т-34 на постаментах, “катюші” в міських парках |
| Топоніми з імперським корінням | Перейменування на підставі закону 2023 року, активна фаза триває |
Вулиця Пушкінська, провулок Суворова |
Культурний вплив і реакція різних середовищ
Дерусифікація давно вийшла за межі топонімічних змін і переформатовує культурне поле, яке впродовж десятиліть живилося спільним із російським ринком контентом. Квоти на радіо та телебаченні для україномовного продукту, запроваджені поетапно з 2016 по 2018 рік, створили попит на власного виробника, і кількість національних музичних хітів, знятих серіалів та дубльованих фільмів різко пішла вгору. Скептики спершу пророкували падіння якості через брак досвідчених команд, але практика продемонструвала зворотне: конкуренція за ефірний час змусила студії швидко наздоганяти світові стандарти, і тепер український контент успішно продається на міжнародні стрімінгові платформи. У літературному середовищі процес іде складніше, адже російський книжковий ринок залишався магнітом для авторів, які писали російською та орієнтувалися на ширшу аудиторію. Однак після того, як великі видавництва в Україні остаточно розірвали контракти з російськими ліцензіарами і відмовилися від імпорту книг із РФ, звільнилася гігантська ніша, яку почали заповнювати переклади з інших мов та україномовні автори. Цікаво, що в багатьох книгарнях Києва та Львова продажі української художньої літератури вперше перевищили продажі зарубіжної, чого не спостерігалося з часів незалежності. На рівні освіти Міністерство освіти та науки запустило перегляд програм із зарубіжної літератури, щоби замінити російських письменників, які не є частиною світового канону, на польських, чеських, австрійських та угорських авторів, демонструючи цим європейський вектор. Така переорієнтація дозволила багатьом школярам уперше дізнатися про Ольгу Токарчук чи Петера Надаша, і цей несподіваний ефект виявився побічним, але вкрай позитивним наслідком дерусифікації.
Суперечки довкола мовного питання та межі втручання держави
Жодна розмова про дерусифікацію не обходиться без палких суперечок про мову, і тут зіштовхуються два світогляди, які не завжди знаходять спільну мову. Прихильники жорстких обмежень апелюють до того, що століттями українська мова перебувала в становищі загрожуваної всупереч її реальному поширенню, а отже, потрібні протекціоністські заходи. Їхні опоненти, значна частина яких цілком лояльна до української державності, наголошують на тому, що звичка спілкуватися російською в родині чи на роботі не робить людину “агентом імперії”, і перехід має відбуватися еволюційно. Закон “Про забезпечення функціонування української мови як державної” 2019 року справді встановив чіткі правила для сфери обслуговування, освіти та медіа, але залишив простір для приватного спілкування, що частково зняло напругу. Водночас мовні омбудсмени неодноразово фіксували випадки спротиву в окремих регіонах, і це підводить до несподіваного висновку: дерусифікація успішна там, де вона супроводжується якісним українським продуктом. Якщо викладач пропонує захопливий курс українською, а кінотеатр показує голлівудський блокбастер із дубляжем від студії, що не халтурить, то будь-які бар’єри розчиняються самі собою. Саме цей прагматичний підхід, а не лише адміністративні заборони, забезпечує довгострокове приживлення мовних змін. Багато волонтерських ініціатив пропонують безкоштовні розмовні клуби та курси для тих, хто хоче перейти на українську, і черги на такі заняття в 2022–2023 роках перевищували всі очікування організаторів. Це свідчить, що запит на дерусифікацію є не лише “згори”, а й “знизу”, хоч і не завжди артикульований голосно.
Короткий огляд ключових сфер, де відбуваються найпомітніші зрушення, допомагає побачити системність процесу, а не його фрагментарність:
- перехід телеефіру та радіо на україномовний контент із квотами, що поступово зростали до 90% на деяких платформах;
- заборона імпорту книг із території РФ та обмеження продажу російськомовної літератури на користь перекладів із світових мов;
- тотальне перейменування вулиць, площ і провулків у межах деколонізаційних законів 2015 та 2023 років;
- демонтаж пам’ятників імперським і радянським діячам із подальшим переосмисленням публічного простору;
- реформа шкільних програм із літератури та історії, яка замінює російськоцентричний наратив на ширший європейський контекст;
- створення інституцій, таких як мовний омбудсмен, для контролю за дотриманням законодавства у сфері обслуговування та освіти.
Підсумовуючи досвід останнього десятиліття, варто визнати, що дерусифікація в Україні виявилася не тимчасовою політичною кампанією, а глибокою трансформацією, яка зачіпає ментальні структури, історичну пам’ять та щоденні практики. Жоден із перелічених кроків – чи то перейменування міст, чи то демонтаж пам’ятників – не мав би сенсу без паралельного наповнення культурного простору новими творами, іменами та сенсами, що й відбувається зараз. Саме цей баланс між очищенням і творенням визначатиме, якою українці побачать власну країну через десять чи двадцять років, і чи зможуть вони перетворити болісний розрив із імперським минулим на міцний фундамент для майбутнього.
