Березень для десантно-штурмових військ видався насиченим на складну траншейну роботу в сірих зонах лівобережжя. Коли говорять про швидкі прориви, часто оминають увагою ключову деталь: будь-яке масштабне просування на південних рубежах складається з десятків малих штурмових дій, що тривають цілодобово. Останні тижні принесли вагомий тактичний результат – групи ДШВ взяли під контроль одразу 9 населених пунктів на Олександрівському напрямку. За цим збірним формулюванням ховається виснажлива битва за логістику, пануючі висоти та контроль над руслами місцевих пересихаючих річок. Інженерна розвідка фіксувала значне мінування підходів, тому просування не було стрімким маршем, а радше методичним видавлюванням противника через низку опорних пунктів, розкиданих уздовж лісосмуг. Нижче розкладено, як саме ці населені пункти змінили конфігурацію сірої зони та чому саме десантники виявилися найбільш ефективним інструментом на цій ділянці.
Звідки виникла потреба у штурмах саме цього клаптика
Олександрівський напрямок тривалий час перебував у статусі другорядного, але насправді він замикав стик між кількома бригадними смугами відповідальності. Утримання противником цих сіл дозволяло йому використовувати їх як транзитні пункти для перекидання резервів з півночі на південь, минаючи основні траси. Головний біль нашої артилерії викликали пункти тимчасової дислокації, облаштовані у підвалах зруйнованих адмінбудівель. Всі дев’ять сіл розташовані у низині, яку прорізають балки, що заросли чагарником – ідеальне укриття для маневру малими групами. Оперативний задум штабу зводився до того, аби розірвати цю опорну мережу на кілька ізольованих осередків і позбавити противника вільного пересування вздовж рокадних доріг. Десантників залучили через їхню здатність виконувати задачі у відриві від основних сил, маючи надійний тил лише у вигляді дронового прикриття. Відбиття такого масиву території не було самоціллю, воно вирішувало проблему постійного мінометного терору, якому піддавалися позиції суміжних підрозділів. Евакуаційні маршрути вздовж посадок вдалося нарешті вивести з-під прямого вогневого контролю російських спостережних постів.
Характер місцевості наклав специфіку на вибір озброєння. Важка бронетехніка могла пройти далеко не всюди через ґрунти, розкислі від танення снігів, тому основна ноша лягла на малі штурмові групи, які діяли з ручними протитанковими засобами та великим калібром кулеметів, встановленим на пікапах. Саме ця легковажна, на перший погляд, тактика забезпечила раптовість і мобільність. Варто зазначити, що перед початком активної фази проводилося масоване розмінування проходів силами інженерно-саперних підрозділів, приданих десантникам. Від цього залежало життя груп, адже противник мінував усе підряд, включно з підходами до зруйнованих колодязів. Після взяття перших хат на околицях тактика змінювалася на класичну зачистку, де роль командирів відділень була вирішальною: швидкість ухвалення рішень у лабіринтах напівзруйнованих споруд часто була єдиним фактором виживання.
Як саме відбувалося витіснення противника з рубежів
Основу штурмових порядків склали зведені ротно-тактичні групи, яким ставилося завдання не просто зайти в село, а перерізати шляхи відходу через сусідні лісосмуги. У кожному з дев’яти населених пунктів ситуація розвивалася за схожим сценарієм, хоча рельєф вносив корективи. Наприклад, у селі, розміщеному на схилі пагорба, довелося спершу вибити росіян з панівної висоти, зайнятої покинутою фермою. Розвідка за допомогою нічних дронів виявила там розгалужену систему окопів із перекритими щілинами. Штурмові групи ДШВ пішли на хитрість: імітувавши атаку з півдня, вони відволікли увагу кулеметних розрахунків, а основна ударна група зайшла з північного боку через яристу балку. Це дало змогу захопити спостережний пункт майже без прямого вогневого контакту, взявши трьох полонених, які потім надали цінну інформацію про розташування командного бліндажа у сусідньому селі. Тільки після зачистки панівної точки почалася механізована підтримка основного наступу.
У низинних селах проблема полягала в іншому: підвали були затоплені талими водами, що змушувало оборонців ховатися у верхніх поверхах або на горищах. Штурмовики використовували димові завіси для прикриття піхоти, що рухалася вздовж вулиць. Безпілотники з тепловізійними камерами фіксували скупчення противника в глибині забудови, після чого туди спрямовувалися скиди з ударних коптерів. Головною складністю виявилися розтягнуті комунікації між селами, які противник намагався прострілювати з мінометів. Тилове забезпечення десантників спрацювало бездоганно: на логістичні маршрути вийшли групи прикриття, які влаштовували засідки на ворожі диверсійно-розвідувальні групи. Це дало змогу звести до мінімуму втрати техніки, що підвозила боєприпаси. Продумана система радіоелектронної боротьби знешкодила частину ворожих FPV-дронів, які намагались уражати транспорт на під’їздах до щойно звільнених сіл.
Які села увійшли до переліку звільнених
Точний перелік населених пунктів не розкривається у повному обсязі з міркувань оперативної безпеки, однак за даними з відкритих джерел та карт DeepState вдалося встановити орієнтовну конфігурацію. Смуга звільнення простягнулася вздовж русла невеликої степової річки, яка у весняний період розливається й ускладнює маневр. Нижче зібрано пункти, які найчастіше фігурують у зведеннях та звітах аналітиків щодо цієї ділянки фронту:
- село з великим елеватором, яке слугувало складом боєкомплекту противника;
- населений пункт на перехресті польових доріг, контроль над яким дозволив перерізати підвіз пального;
- село біля залізничного насипу, де було обладнано вогневі точки для обстрілу колій;
- пункт, розташований на домінуючому пагорбі, звідки коригувався вогонь по тилах;
- село біля мосту через пересохлу річку, важливе для логістичного сполучення;
- населений пункт із закинутими фермами, де противник тримав резервну роту;
- село у низині з мережею бетонованих погребів, що використовувались як укриття;
- пункт на стику трьох лісосмуг, який прикривав фланг угруповання;
- село із зруйнованою школою, де тримали оборону найбільш боєздатні підрозділи.
Кожен із цих пунктів мав свою специфіку оборони того, хто окопався. Противник не очікував, що десантники ризикнуть просуватися вздовж русла, адже до цього там ніхто не наважувався рухати великими силами через загрозу підтоплення. Наші бійці ризикнули і, використовуючи надувні човни для форсування розливів, змогли вийти у тил до другого і третього опорних пунктів за списком. Саме цей нестандартний маневр посіяв паніку в оборонних порядках і змусив росіян залишити позиції у селі з елеватором без серйозного бою. За словами учасників, найзапекліший опір чинили у селі зі зруйнованою школою, де у підвальних приміщеннях засіли контрактники із серйозною мотивацією. Там довелося працювати за підтримки танків, які пройшли по розчищених саперами проходах.
Роль десантно-штурмових військ у цій операції
ДШВ виступили у ролі основної ударної сили саме через здатність вести бій у відриві від важкої техніки, використовуючи високий темп і раптовість. Підготовка десантників традиційно робить акцент на автономності малих груп: кожен боєць володіє суміжними військовими спеціальностями, чи то тактична медицина, чи то поводження з іноземними зразками стрілецької зброї. Це мало критичне значення під час зачистки погребів, коли доводилося діяти в обмеженому просторі і швидко переключатися з вогневого контакту на надання допомоги пораненим товаришам. Крім цього, підрозділи продемонстрували вміння налагоджувати імпровізовану логістику на відбитих позиціях, використовуючи трофейні боєприпаси та пальне. Траплялися випадки, коли захоплені бензовози заправляли пікапи, що давало змогу продовжувати переслідування відступаючого противника без очікування на підвіз з тилу.
Морально-психологічний стан десантників забезпечувався не лише навчанням, а й постійною присутністю офіцерів безпосередньо у бойових порядках. Командири рот і взводів особисто вели групи у прорив, що є характерною рисою ДШВ і що позитивно впливало на злагодженість дій. Штурмові групи не були одноманітними за складом: до них входили снайперські пари, розрахунки ПТРК, зв’язківці з комплектами супутникового зв’язку. Варто згадати епізод, коли одна з груп, відрізана вогнем від основних сил у селі біля моста, протрималася майже десять годин до підходу підкріплення. Боєприпаси економили, ведучи вогонь переважно одиночними, що свідчить про високу стрілецьку культуру. Цей випадок наочно показує, чому ставку зробили саме на ДШВ, а не на моторизовані підрозділи, які потребують постійної вогневої підтримки артилерії та авіації.
Що змінилося після переходу цих сіл під контроль
Тактичний ландшафт напрямку зазнав суттєвих змін. Найважливіше – вдалося ліквідувати ворожі позиції, з яких прострілювалася траса, що використовувалася для постачання суміжного угруповання. Інтенсивність ворожого мінометного вогню на цій ділянці знизилась на порядок, що підтверджується даними акустичної розвідки. Логістичне плече противника стало довшим на кілька кілометрів, що змусило його витрачати більше ресурсів на доставку боєприпасів. Одночасно з цим з’явилася можливість обладнати нові вогневі позиції для української артилерії на тих самих пагорбах, які раніше займав ворог. Це створило передумови для вогневого контролю над сусідніми лісосмугами та перехрестями. Звільнені села перетворилися з ворожого плацдарму на наш форпост, що прикриває тили бригад, які тримають оборону лівіше.
Цікавий факт: під час зачистки одного з погребів у селі біля залізничного насипу було знайдено архівну мапу ще радянських часів із позначеними сховищами, про існування яких не знали навіть місцеві. Цю мапу використали для виявлення ворожого бліндажа, захованого у старій дренажній системі.
У фортифікаційному плані противник втратив заздалегідь підготовлені рубежі, які будував кілька місяців. Тепер йому доводиться спішно рити нові окопи у відкритому полі, що робить їх уразливими для ударів FPV-дронів. Наші інженери, своєю чергою, активно облаштовують відбиті позиції, інтегруючи їх у загальну систему оборони. З’явилися додаткові маршрути для евакуації поранених, що не прострілюються противником. Це напряму знижує санітарні втрати. Окремо варто зазначити, що контроль над переліченими вище селами унеможливив накопичення ворожих штурмових груп у безпосередній близькості до наших позицій. Раніше противник міг непомітно зосередити до взводу в одній із закинутих ферм, а тепер найближчі укриття віддалені на відстань, що унеможливлює раптову атаку без попереднього виявлення дронами-розвідниками.
Подальший розвиток ситуації на цьому відтинку
Аналітики сходяться на думці, що закріплення у цих 9 селах є проміжним етапом для вирівнювання лінії фронту на півдні. Наступним логічним кроком може стати просування до наступного природного рубежу, яким виступає русло більш повноводної річки. Таке просування потребуватиме попереднього накопичення переправних засобів, і, ймовірно, на це піде кілька тижнів оперативних пауз. Противник, розуміючи це, намагається стягувати резерви з інших напрямків, послаблюючи там свою присутність. Командування враховує цей фактор і може використовувати скутість ворожих сил для активізації дій на інших ділянках. Десантно-штурмові підрозділи, що відзначилися, вивели на доукомплектування та відпочинок. Їх замінили моторизовані частини, які тепер відповідають за утримання відбитих рубежів.
Військові експерти, коментуючи подію, підкреслюють не лише територіальне, а й оперативно-психологічне значення прориву. Противник втратив ініціативу на цій ділянці і змушений витрачати резерви на латання дірок замість планування власних наступальних дій. Розтягування комунікацій для росіян призведе до збільшення часу реакції на загрози. Для десантників ця операція стала ще одним доказом ефективності тактики малих груп, що просочується крізь оборону. У найближчі тижні, ймовірно, побачимо активізацію роботи інженерних підрозділів із наведення тимчасових переправ у цьому районі. Досвід, отриманий під час штурму цих конкретних сіл, уже аналізується в штабах і буде використовуватися для планування подальших дій. Головний висновок, який можна зробити вже зараз, полягає в тому, що ретельно спланована робота в балках і низинах, які раніше вважалися непридатними для наступу, дає набагато більший результат, ніж лобові атаки в лоб по відкритій місцевості. Це навряд чи стане кінцем бойових дій на напрямку, але це точно змінило баланс сил на користь української сторони, змусивши противника нервувати й перекидати сили туди, де він їх не чекав.
