Коли мова заходить про мобілізацію в Україні уява одразу малює черги добровольців у перші дні вторгнення. Але реальність третій рік війни вперто показує іншу картину. Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки які колись сприймалися як суто адміністративні органи перетворилися на один із найболючіших нервових вузлів суспільства. Головний парадокс ситуації – критична нестача персоналу в самих ТЦК. Проблема кадрового голоду в структурах що відповідають за поповнення війська стала настільки гострою, що напряму загрожує обороноздатності країни. Охочих працювати бракує катастрофічно. І це не просто брак “гарних менеджерів”, а системний збій котрий оголив глибинні соціальні та правові протиріччя військового часу.
Ситуація виглядає майже іронічно. Армія потребує людей для виконання бойових завдань, але для того щоб цих людей знайти, облікувати та відправити на підготовку теж потрібні люди. І їх немає. Чому ж посада в тиловому військкоматі яка гарантує стабільну зарплату і бронь від негайної відправки на “нуль” викликає такий гострий дефіцит бажаючих. Відповідь набагато складніша ніж проста “всі бояться”.
Природа кадрового голоду в ТЦК
Корінь проблеми ховається не лише у воєнних ризиках. Частково кадровий голод у територіальних центрах комплектування став наслідком непродуманих управлінських рішень попередніх років. До 2022 року ця система функціонувала в режимі мирного часу де головним завданням було проведення призовів на строкову службу та ведення обліку. Штат був розрахований на абсолютно інші навантаження. З початком повномасштабного вторгнення навантаження зросло в десятки разів, а штатний розпис залишився майже без змін на початковому етапі. Офіцери ТЦК виявилися заваленими паперами та обов’язками які часто дублюються але не виконуються якісно через брак рук.
Суспільство часто ставить знак рівності між працівниками ТЦК та “ухилянтами від фронту” в погонах. Цей токсичний наратив став майже аксіомою. Бути офіцером центру комплектування сьогодні це постійно перебувати під шквалом критики, звинувачень у хабарництві та корупції навіть якщо конкретна людина працює чесно. Соціальний тиск на цих військовослужбовців колосальний. Жоден адекватний офіцер з бойовим досвідом не захоче міняти повагу побратимів на ярлик ката. Саме тому досвідчені бойові командири масово відмовляються від переведення на штабні посади в ТЦК навіть після важких поранень коли фізично не можуть бути в окопах.
Фінансове питання теж відіграє свою роль. Хоча для багатьох цивільних зарплата в ЗСУ виглядає привабливо, але для професійного військового пропозиція сидіти на окладі без бойових виплат у 100 тисяч гривень за відсутності “польових” є суттєвою втратою доходу. Економічна мотивація для кадрового військового йти працювати в ТЦК часто від’ємна. А для цивільного фахівця який міг би там ефективно організувати документообіг вхід у систему означає автоматичне набуття статусу військовослужбовця з усіма обмеженнями та підпорядкуванням військовим статутам. Людина фактично втрачає свободу пересування і цивільні права але не отримує ні відчуття причетності до героїчної боротьби ні співмірної фінансової компенсації.
Бюрократичний парадокс обліку
Проблеми мобілізації часто впираються в елементарну відсутність цифровізації. Це створює замкнене коло де офіцерам ТЦК фізично бракує часу щоб опрацювати дані. Вони, замість виконання аналітичної роботи та якісного рекрутингу перетворюються на переписувачів паперових карток. Це відштовхує від роботи в системі айтішників та ефективних менеджерів. Якби в ТЦК прийшли фахівці з логістики та цифрових технологій швидкість обробки даних зросла би в рази, але сьогодні ці посади або відсутні, або зайняті людьми, чия основна кваліфікація це вміння носити форму а не керувати потоками даних.
Військовозобов’язані скаржаться на хамство та непрофесіоналізм працівників центрів комплектування. Але варто подивитися на проблему з іншого боку. Людина яка працює по 14 годин на добу без вихідних, під постійним тиском керівництва, яка має виконати “план” по мобілізації – вона неминуче втрачає емпатію. Емоційне вигорання персоналу ТЦК зараз на такому рівні що про якусь ввічливість чи клієнтоорієнтованість говорити годі. І замінити цих вигорілих офіцерів банально нема ким. Особовий склад ТЦК сьогодні це здебільшого люди передпенсійного віку, обмежено придатні, або ті хто через стан здоров’я вже не можуть бути на передовій. Цей невидимий фронт тримається, по суті на останньому ресурсі.
Психологічна пастка ТЦК
Головна сутність кадрового голоду в ТЦК полягає в глибокому когнітивному дисонансі. Суспільство хоче бачити в цих установах ідеальний сервісний центр, забуваючи що це елемент військової машини тотальної війни. Офіцер ТЦК не може бути “чемним адміністратором” бо його робота це не надання послуг а вилучення цивільного для потреб війни. Це примус за своєю природою. І поки існує цей розрив між очікуваннями і реальністю, кадровий голод лише посилюватиметься.
Варто визнати очевидне. Робота у військкоматі стала символом небезпечної невизначеності. Для цивільного це втрата контролю над власним життям. Для військового це втрата авторитету серед побратимів. Для суспільства це символ несправедливості. І в цю токсичну суміш спробуйте заманити висококваліфікованого фахівця. Це практично неможливо без кардинальних змін у самому підході до функціонування цих установ.
Потрібен не просто “піар” роботи в ТЦК. Потрібна глибока структурна реформа яка зробить цю роботу прозорою та захищеною від політичних маніпуляцій. Часто ми чуємо історії коли офіцер ТЦК відмовляється виконувати відверто незаконний наказ і його одразу оголошують зрадником або переводять на передову як покарання. Страх стати цапом-відбувайлом повністю вбиває ініціативу на місцях. Ніхто не хоче брати на себе відповідальність приймати рішення по мобілізації осіб зі складними сімейними обставинами чи підставами на відстрочку. Легше відправити всіх на ВЛК, і нехай там розбираються. Цей перестраховий механізм також є наслідком нестачі кваліфікованих кадрів з юридичною освітою у центрах комплектування.
Регіональна нерівномірність
В західних областях України де безпосередня загроза окупації відчувається менш гостро рівень укомплектованості ТЦК власним персоналом парадоксально низький. Чутки про “бусифікацію” зробили свою справу. Хоча статистика говорить про поодинокі ексцеси, у суспільній свідомості закріпився образ ТЦК як карального органу. Місцеві мешканці не просто не хочуть служити – вони бойкотують саму можливість співпраці. Через це набір персоналу в ТЦК із місцевого населення провалений. Доводиться завозити офіцерів зі сходу та центру, що створює додаткову соціальну напругу. Людина з Харкова яка приїхала проводити мобілізацію в Закарпаття не знає ні місцевої специфіки ні менталітету. Це неминуче призводить до конфліктів, псує комунікацію і ще більше ускладнює процес.
Натомість у прифронтових містах ТЦК часто укомплектовані вмотивованішими офіцерами. Там немає ілюзій щодо війни. Але й там є проблема плинності найбільш адекватних працівників. Варто людині проявити хоч якусь компетентність, як її одразу забирають у бойові підрозділи для посилення штабів бригад. А на місці залишаються ті кого не хочуть брати на вищі посади. Це класична проблема “вимивання кадрів” яку ніхто системно не вирішує.
Основні чинники неможливості залучити персонал до ТЦК без зміни законодавчої бази:
| Категорія персоналу | Перешкоди для залучення | Наслідки для ТЦК | Потенційний вихід |
|---|---|---|---|
| Цивільні ІТ-фахівці | Втрата цивільних прав при вступі на військову службу. Відсутність цифрових робочих місць. |
Колапс системи обліку “Оберіг”. Неможливість верифікації даних. |
Створення цивільних посад в ТЦК. Дистанційна форма роботи. |
| Бойові офіцери (після поранень) |
Втрата грошового забезпечення (відсутність бойових виплат). Стигматизація “тилового щура”. |
Брак досвіду реальної війни в керівництві ТЦК. Конфлікт поколінь зі старими кадрами. |
Зрівняння фінансового забезпечення. Обов’язкова ротація “фронт-тил”. |
| Юристи та правозахисники | Неможливість впливати на незаконні накази. Корупційні ризики на місцях. |
Масові порушення прав військовозобов’язаних. Позови до судів та скасування мобілізаційних розпоряджень. |
Введення посади незалежного військового омбудсмена в ТЦК. |
| Діючі військові (інші роди військ) |
Сприйняття переводу як пониження чи покарання. Страх застрягнути в системі назавжди без перспектив ротації. |
Низька мотивація та саботаж роботи. Формальне виконання обов’язків. |
Чіткі контракти на 6-12 місяців. Гарантоване повернення в бойову частину за першою вимогою. |
Рекрутингова прірва
Держава намагається запустити рекрутингові центри замість класичних військкоматів. Але хто буде там працювати. Це ключове питання без відповіді. Рекрутер повинен горіти ідеєю служби, вміти продати вакансію. Цивільний рекрутер який ніколи не нюхав пороху не викличе довіри в потенційного добровольця. А військовий якого силою засунули в ТЦК буде дивитися на відвідувачів як на ресурс а не як на клієнтів. І така ситуація, знову ж таки через голод на кадри.
З лав ЗСУ в ТЦК йдуть одиниці і часто це вимушений крок. Уявіть собі командира взводу який пройшов пекло. Йому кажуть: “Ти потрібен тут, оформляти папірці”. Його досвід не потрібен в тилу, його досвід потрібен для підготовки новобранців на полігонах, але ніяк не для звірки списків. Однак система часто перекидає людей за залишковим принципом – кого не шкода, або хто “накосячив”. Так формується кадрове ядро яке потім, зрозуміло не може якісно виконувати роботу з людьми. А, суспільство бачить лише фасад – похмурого офіцера, якому байдуже.
- Відсутність страхування відповідальності. Офіцер ТЦК який підписує мобілізаційне розпорядження щодо людини котра згодом скоїла злочин у війську, має нести відповідальність. Але коли ця відповідальність непропорційна і тримає людину в постійному стресі, бажання обіймати посаду зникає.
- Інформаційна війна проти співробітників ТЦК ведеться не лише ззовні а й усередині країни. Пересічний обиватель не розрізняє функції військовослужбовця ТЦК та поліцейського чи працівника СБУ. Для нього це єдиний “каральний механізм”. Руйнування цього стереотипу потребує часу і нових облич в системі. Але де їх взяти.
- Постійні зміни законодавства щодо бронювання та відстрочок ставлять рядового працівника ТЦК у становище дурня. Сьогодні він зобов’язаний мобілізувати людину, завтра виходить роз’яснення що цю категорію чіпати не можна. Плинність нормативки створює правову невизначеність у якій комфортно себе почувають лише корупціонери, а чесний працівник просто звільняється аби не сісти у в’язницю.
Модель “воююча – забезпечуюча” країна
Мобілізація неможлива без тих, хто її забезпечує. Але, на жаль в українському законодавчому полі та суспільній свідомості працівник ТЦК це не “забезпечувач”, а “мисливець”. Ця семантична помилка вартує нам десятків тисяч потенційних призовників які ховаються не від армії а саме від ТЦК. Бо вони не довіряють системі розподілу. І це теж наслідок кадрового голоду. Коли в центрі комплектування сидить людина яка просто не має часу вислухати і зрозуміти обставини вона діє шаблонно. А шаблон це завжди “відправити на ВЛК”, і там трава не рости.
Система ТЦК потребує не просто косметичного ремонту, а повного перезавантаження місії. Якщо з цих установ зробити центри соціальної підтримки військовослужбовця і ветерана, а не лише пункти збору “гарматного м’яса” – туди підуть працювати психологи, соціальні працівники, юристи. Люди які хочуть допомагати, а не примушувати. Але для цього потрібно розділити функції обліку та функції мобілізації. Облік має стати цифровим, безособовим. А спілкування з людиною повинно відбуватися виключно в рекрутинговому центрі де пропонують посади згідно з цивільним досвідом.
Західні партнери часто наголошують що якісна мобілізація це запорука ефективності армії. Але західні моделі базуються на професійному сержантському корпусі рекрутерів. В Україні сержантів у ТЦК майже немає. Там сидять полковники на пенсії. І це геть інша психологія. Потрібне омолодження колективів, але молодь не хоче йти в структуру з репутацією “конвеєра”. Ось де ховається головна сутність кадрової пастки.
Час ухвалювати рішення
Без професійного та вмотивованого персоналу ТЦК будь-яка хвиля мобілізації буде супроводжуватися колосальним соціальним спротивом та несправедливістю. Це не просто питання бюрократичної зручності – це питання національної безпеки. Людський капітал у тилу не менш важливий ніж на фронті. Ігнорування кадрової кризи в територіальних центрах комплектування призведе до ще більшої диспропорції: одні українці воюватимуть на виснаженні третій рік без ротації, а інші переховуватимуться від системи яка не здатна навіть коректно порахувати ресурси.
Проблема охочих служити в ТЦК впирається в три кити. Перше – це соціальна стигма і повна відсутність поваги до працівників. Друге – відсутність фінансових та правових гарантій які б захистили офіцера від свавілля системи. Третє – це архаїчна структура де робота будується на страху а не на професіоналізмі. Поки суспільство та держава не зрозуміють що працівник ТЦК – це такий самий військовослужбовець як і оператор дрона, тільки його зброя це документи і вміння комунікувати, ми будемо мати перманентний дефіцит кадрів. І цей дефіцит буде прямим шляхом до помилок які коштуватимуть життів уже на передовій, коли непідготовлена людина потрапить не на свою посаду.
Здається парадоксальним але для того щоб ЗСУ воювали ефективніше потрібно негайно латати діри в тилу. І починати треба з головного – з поваги до тих хто взяв на себе цей невдячний тягар адміністрування війни. Без цього не буде ані добровольців серед персоналу, ані довіри серед тих кого мобілізують. Війна це математика і людяність водночас. І коли рівняння не сходяться через банальну нестачу людей у штабах комплектування, нація платить найвищу ціну.
