Зовнішня політика іноді скидається на складну шахову партію, де кожен хід прораховують на багато кроків уперед, а фігури на дошці рухаються повільно, зате з величезною вагою наслідків. Останні заяви експрезидента Дональда Трампа про те, що справжня хвиля тиску на Іран ще попереду, змусили аналітиків переглянути свої моделі розвитку конфлікту. Ідеться не просто про чергову порцію риторики у публічному просторі, а про чіткий сигнал, адресований і регіональним союзникам, і внутрішній аудиторії в США. За цим сигналом стоїть ціла низка конкретних дій, які готували місяцями, а деякі механізми були закладені ще під час першої каденції 45-го президента. Щоб збагнути справжні масштаби запланованого, потрібно розібратися в тому, як змінювалася американська стратегія на цьому напрямку, чому економічні інструменти відіграють ключову роль та як інші держави реагують на таку ескалацію.
Справжній зміст вислову про хвилю
Коли Трамп говорить про велику хвилю, він не має на увазі одномоментну військову операцію, хоча багато коментаторів одразу вирішили трактувати його слова саме так. В базовому розумінні йдеться про багатошарову кампанію з використанням фінансових, дипломатичних і політичних заходів, які разом мають створити ефект, схожий на цунамі для іранської економіки та її здатності проєктувати силу за межами власних кордонів. Основна ідея полягає в тому, щоб позбавити Тегеран ресурсів, необхідних для фінансування проксі-груп на Близькому Сході, ракетної програми та ядерних розробок. Такий підхід називають концепцією секундарних санкцій, коли тиск спрямований не лише на іранських контрагентів, а й на будь-яку іноземну компанію чи фінансову установу, яка наважиться співпрацювати з підсанкційними організаціями.
Аналітики з Вашингтонського інституту близькосхідної політики звертають увагу на те, що навіть у період адміністрації Байдена, попри спроби відновити ядерну угоду, значна частина фінансових обмежень залишалася чинною. Трампівська команда планує не просто відновити старі механізми, а додати до них нові елементи, спрямовані на повне перекриття експортних потоків нафти, які Іран навчився використовувати через тіньові схеми. Фахівці з міжнародних фінансів вказують на ключову деталь – для реалізації такого сценарію потрібне повне домінування в міжбанківській системі SWIFT та здатність переконувати азійських покупців іранської сировини відмовлятися від контрактів. Отже, велика хвиля – це передусім спроба ізолювати іранську фінансову систему від решти світу на рівні, якого ніхто раніше не досягав.
Паралельно із цим розглядають і військовий компонент, хоча його роль радше демонстраційна. Ймовірно, буде посилено присутність американського флоту в Перській затоці, розширено обмін розвідувальними даними з Ізраїлем та Саудівською Аравією, а також створено додаткові перешкоди для іранського судноплавства, яке часто використовують для постачання зброї єменським хуситам. Проте ключовою відмінністю від попередніх ескалацій є те, що ставку роблять саме на економічне удушення, а не на прямий збройний конфлікт.
Корені стратегії ще з часів першої каденції
Нинішні заяви не виникають на порожньому місці – вони спираються на архітектуру, збудовану упродовж 2017–2020 років, коли Білий дім ухвалив рішення вийти зі Спільного всеосяжного плану дій (СВПД) і запустити кампанію максимального тиску. Тоді було запроваджено понад тисячу різноманітних обмежень проти іранських фізичних осіб, компаній, банків та навіть цілих секторів економіки, включно з енергетикою, судноплавством і металургією. Одним із найбільш болючих ударів стало виключення іранських банків із глобальної фінансової мережі, що миттєво обвалило обсяги зовнішньої торгівлі країни.
Дослідники з RAND Corporation у своїх доповідях відзначали, що попри різке падіння експорту нафти з 2,5 мільйона барелів на добу до менш ніж 300 тисяч, іранська влада змогла адаптуватися завдяки використанню підставних компаній, контрабанди через сусідні країни та бартерних угод із Китаєм. Саме тому зараз команда Трампа наполягає на необхідності закриття цих лазівок. Нова хвиля, за їхнім задумом, має бути сфокусованою не на кількості санкцій, а на примусовому виконанні вже наявних рішень, для чого знадобиться тиск на держави-посередники, такі як ОАЕ, Малайзія та Сінгапур, через фінансові центри яких проходять тіньові розрахунки.
Окремо стоять спроби розірвати зв’язки між іранськими банками та російськими фінансовими установами, які після початку широкомасштабної війни в Україні стали значно тіснішими. Американські посадовці неодноразово попереджали, що будь-яка допомога Росії у створенні обхідних механізмів для Ірану розглядатиметься як пряма загроза національній безпеці США. Таким чином, політика, почата понад п’ять років тому, трансформується у значно жорсткішу форму, де поступок не передбачено.
Економічний зашморг як головний інструмент
Фінансовий трек є настільки вагомим, що деякі експерти порівнюють його із сучасною облогою, де замість катапульт і таранів використовують алгоритми моніторингу транзакцій і міжвідомчі угоди про арешт активів. Очікується, що основний акцент робитимуть на нафтових танкерах, які перевозять іранську сировину з вимкненими транспондерами. За оцінками TankerTrackers, у першому кварталі 2025 року Іран експортував близько 1,5 мільйона барелів на добу, і левова частка цих вантажів прямувала до незалежних нафтопереробних заводів Китаю, відомих як чайники. Для того щоб зупинити ці потоки, Вашингтон може вдатися до вторинних санкцій проти конкретних китайських компаній-покупців, що раніше робили лише в одиничних випадках, остерігаючись дипломатичного скандалу.
Не варто забувати й про валютний аспект. Іранський ріал за останні роки втратив понад 90% своєї вартості відносно долара, і кожен новий виток санкційного тиску підштовхує інфляцію до нових максимумів. У 2023 році офіційна річна інфляція перевищила 47%, а на чорному ринку курс долара сягав 600 000 ріалів. За таких умов навіть незначне посилення обмежень здатне спровокувати справжній соціальний вибух, адже купівельна спроможність пересічних іранців стрімко падає. Саме розрахунок на внутрішню дестабілізацію, на думку критиків цієї політики, є водночас і найсильнішою, і найнебезпечнішою стороною стратегії великої хвилі, оскільки народні протести в Ірані традиційно жорстоко придушують, але й ігнорувати економічний біль безкінечно неможливо.
Ключові відмінності між попередньою кампанією тиску та прогнозованою великою хвилею
| Параметр | Кампанія максимального тиску 2018–2020 | Очікувана велика хвиля |
|---|---|---|
| Основний фокус | Виведення з ядерної угоди та первинні санкції проти фінансового сектору | Тотальне перекриття експорту нафти та контроль виконання через тиск на посередників |
| Робота з союзниками | Переважно односторонні дії США, обмежена координація | Створення широкої коаліції з країнами Перської затоки та Ізраїлем |
| Інструменти примусу | Санкції проти фізичних осіб та компаній, вихід із СВПД | Вторинні санкції, морські інспекції, цифровий моніторинг транзакцій |
| Військова компонента | Точкові удари у відповідь на атаки проксі-сил | Постійна демонстрація сили та готовність до блокування портів |
| Кінцева мета | Змусити до переговорів про нову ядерну угоду | Системна зміна регіональної поведінки Ірану або крах його економіки |
Регіональна реакція та розклад сил
Сусіди Ірану сприймають перспективу великої хвилі з обережним оптимізмом, хоча публічно рідко висловлюються настільки прямолінійно. Саудівська Аравія та Об’єднані Арабські Емірати, які раніше неодноразово ставали мішенями для атак іранських проксі-груп, зацікавлені в тому, щоб військово-політичний потенціал Тегерана було суттєво підірвано. Водночас вони чудово розуміють, що крах іранської держави створить величезний вакуум безпеки біля їхніх кордонів, призвівши до нової хвилі біженців і активізації радикальних угруповань на кшталт ІДІЛ. Тому їхня підтримка американських заходів часто обмежується дипломатичними деклараціями та наданням розвідувальної інформації, але не передбачає прямого залучення у військові авантюри.
Ізраїль займає окрему позицію: для нього іранська ядерна програма є екзистенційною загрозою, і будь-яка політика, здатна загальмувати цю програму, сприймається позитивно. Ізраїльські військові кола вже не перший рік проводять навчання, моделюючи удари по ядерних об’єктах у Натанзі та Фордо, а також постійно проводять диверсійні операції, спрямовані на ліквідацію ключових іранських науковців. Велика хвиля в розумінні Єрусалима – це можливість діяти в тісній координації з Вашингтоном, отримуючи додаткове прикриття для власних дій. Останні поставки американських систем протиповітряної оборони THAAD лише посилюють переконання, що країни готуються до можливого збройного конфлікту.
Значно складніша ситуація в Іраку, де іранські шиїтські ополченці мають величезний політичний і силовий вплив. Будь-яка економічна дестабілізація в сусідній країні може виплеснутися на іракську територію у формі посилення бойових дій між проіранськими формуваннями та залишками американського контингенту. Багдад опиняється в надзвичайно делікатному становищі, коли йому доводиться балансувати між союзницькими зобов’язаннями перед Заходом і неминучою реальністю сусідства з дуже впливовим і ворожим до США Іраном.
Ядерне досьє та ризик нового витка перегонів
Заморожування ядерної угоди створило ситуацію, за якої Іран поступово скорочував час, потрібний для досягнення рівня збагачення урану, близького до збройового. За останніми звітами МАГАТЕ, запаси високозбагаченого урану в країні вже перевищують 200 кілограмів, а рівень збагачення сягає 60%, що технічно перебуває за кілька кроків від збройового порогу. Сам Тегеран наполягає на виключно мирному характері своєї атомної програми, однак інспектори агенції фіксують усе нові перешкоди для моніторингу, включно з видаленням камер спостереження на ключових об’єктах.
Політика великої хвилі, на думку багатьох фахівців із ядерного нерозповсюдження, несе подвійний ризик: з одного боку, вона може підштовхнути Тегеран до форсованого створення ядерного пристрою як єдиного дієвого щита від зовнішнього тиску. З іншого боку, вона здатна спровокувати деякі сусідні держави, зокрема Саудівську Аравію, запустити власні військові ядерні програми, щойно вони побачать, що Іран перетнув червону лінію. Таку динаміку експерти називають каскадом розповсюдження, і саме її намагалися уникнути під час укладання СВПД у 2015 році. Зараз ці запобіжники практично повністю демонтовані, а на їх місце прийшла логіка силового протистояння.
Одночасно з ядерним треком не варто забувати про ракетну програму. Іран володіє найбільшим арсеналом балістичних ракет на Близькому Сході, здатним вражати цілі на відстані до 2 000 кілометрів. Останні модифікації ракет “Хорремшехр” та гіперзвукових комплексів “Фаттах” викликають серйозне занепокоєння в Пентагоні, адже вони суттєво ускладнюють роботу систем протиповітряної оборони. Будь-який прямий удар по іранській території майже гарантовано спровокує масовану відповідь із використанням цих засобів, причому цілями можуть стати не лише військові бази США в регіоні, а й міста союзників.
За даними Страткому ЗС США, кількість атак іранських проксі-груп на американські об’єкти в Іраку та Сирії після 7 жовтня 2023 року перевищила 170 випадків, що стало найвищою інтенсивністю за останнє десятиліття.
Обхідні маневри та роль Китаю
Китайський фактор у всьому протистоянні є чи не найважливішим, оскільки саме Пекін залишається основним покупцем іранської нафти, розраховуючись за неї в юанях і частково через механізми, які не потрапляють під юрисдикцію американського казначейства. Обсяги імпорту з Ірану стабільно тримаються на рівні 1–1,2 мільйона барелів на добу, що дає Тегерану близько 60–70% усіх валютних надходжень. Китайські нафтопереробні гіганти, зокрема Sinopec і PetroChina, формально дотримуються санкційних обмежень, але значна частина сировини проходить через малі незалежні заводи в провінції Шаньдун, які працюють на межі рентабельності й не бояться ризикованих схем.
Спроби американської дипломатії переконати китайське керівництво зменшити закупівлі поки що не дали результату. Пекін не зацікавлений у повній дестабілізації Ірану, оскільки це позбавить його надійного джерела енергоносіїв за зниженими цінами та поставить під загрозу масштабну інфраструктурну програму “Один пояс, один шлях”. Китайські компанії активно залучені до розбудови іранської залізничної мережі, енергетичних об’єктів та навіть телекомунікаційної інфраструктури, тобто мають довгострокові інтереси в країні. У разі введення вторинних санкцій проти китайських банків, які обслуговують ці контракти, можливе різке загострення торговельної війни між двома найбільшими економіками світу, і цей ризик залишається головним стримуючим фактором.
Також варто виокремити намагання Ірану створити альтернативні фінансові канали за участі Росії – країни, яка сама опинилася під санкціями й активно шукає спільників для побудови дедоларизованої системи розрахунків. Обмін іранських безпілотників на російське золото або технології став звичною практикою, що дозволяє обходити традиційні банківські маршрути. Для США це означає необхідність відстежувати товарні потоки, які дуже важко піддаються моніторингу, адже вони не лишають чіткого цифрового сліду.
Можливі сценарії та протидія Тегерана
У відповідь на загрозу тотальної економічної блокади іранське керівництво, найімовірніше, активізує асиметричні заходи у відповідь, які мають на меті підвищити вартість конфронтації для опонента. Перелік таких заходів досить різноманітний, і всі вони спрямовані на вразливі місця у глобальній безпековій архітектурі:
- блокування Ормузької протоки, через яку проходить майже третина світової морської торгівлі нафтою, шляхом мінування акваторії або атак на танкери за допомогою швидкісних катерів Корпусу вартових ісламської революції;
- масовані кібератаки на об’єкти критичної інфраструктури країн Перської затоки, зокрема на системи опріснення води та нафтовидобувні платформи;
- активізація проксі-груп у Лівані, Сирії, Іраку та Ємені для одночасного завдання ударів по американських дипломатичних представництвах і військових об’єктах;
- передача ракетних технологій недержавним акторам, зокрема хуситам, для ударів по території Ізраїлю та Саудівської Аравії;
- прискорений вихід із Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) як демонстративний крок на позначення готовності до військового атомного прориву;
- використання діаспори та підконтрольних медіа для поширення дезінформації та розпалювання внутрішніх конфліктів у країнах-суперниках.
Імовірність реалізації кожного з цих сценаріїв залежить від того, наскільки болючим виявиться фінансовий тиск. Якщо рівень експорту нафти впаде нижче критичної межі у 500 000 барелів на добу, у Тегерана не залишиться іншого вибору, ніж вдатися до ескалації, яка змусить міжнародне співтовариство вимагати деескалації від США. Така тактика вже спрацьовувала раніше, коли іранська влада підштовхувала світові ціни на нафту до стрибка, провокуючи паніку на біржах.
Варто уникати спрощених оцінок, за якими нова хвиля тиску має швидко й гарантовано призвести до зміни режиму чи кардинальної зміни курсу в Ірані. Досвід останніх чотирьох десятиліть свідчить, що іранська державна модель виявилася надзвичайно стійкою до зовнішньої дії, а репресивний апарат здатен придушувати внутрішні заворушення навіть за умов колосального економічного спаду. Проте нинішній тиск відрізняється тим, що він синхронізований із діями одразу кількох потужних регіональних гравців, які раніше діяли розрізнено. Координація між Єрусалимом, Ер-Ріяром та Абу-Дабі, підкріплена американськими ресурсами, створює нову якість конфронтації, до якої Тегеран не мав нагоди адаптуватися в минулому.
При цьому потрібно чітко усвідомлювати, що будь-який прорахунок або надмірна ставка на економічне удушення може вилитися в повномасштабну регіональну війну, яка за рівнем руйнувань перевершить усе, що Близький Схід бачив за останні півстоліття. Заяви про велику хвилю – це не просто слова, а контур дуже конкретної стратегії, яка поєднує фінансову війну, дипломатичну ізоляцію та постійний військовий тиск. Результат залежатиме від здатності бюрократичного апарату у Вашингтоні швидко й точно завдавати ударів по слабких місцях іранської економіки, а також від готовності інших світових центрів сили миритися з американським гегемонізмом у цій частині світу. Саме ця багатовимірність робить ситуацію настільки складною для прогнозування, а відтак – надзвичайно цікавою для спостереження в наступні місяці.
