Публічні висловлювання Дональда Трампа рідко залишаються непоміченими – його звичка подавати складні питання як рівняння з одним невідомим працює на електоральну аудиторію безвідмовно. Фраза про те, що війна з Іраном завершиться тоді, коли він сам цього захоче, прозвучала під час одного з передвиборчих мітингів і відразу викликала хвилю обговорень. Противники побачили в ній небезпечну браваду, прихильники – твердість лідера, здатного поставити крапку в багаторічному протистоянні. Проте реальний механізм впливу такої риторики на ірано-американські відносини потребує ретельного розбору.
Упродовж чотирьох років на посаді Трамп неодноразово балансував на межі відкритого зіткнення, однак завжди робив крок назад, залишаючи ситуацію в напруженій рівновазі. Саме цей досвід дає змогу виокремити кілька вузлових причин, із яких такі заяви виглядають радше як інструмент політичної комунікації, ніж продуманий військовий план.
Як відрізнялися стратегії Білого дому щодо Ірану за різних адміністрацій, демонструє порівняльна таблиця нижче:
| Напрямок | Каденція Трампа | Каденція Байдена |
|---|---|---|
| Стратегічна мета | Змусити Іран підписати нову угоду, яка охоплює ракетну програму та регіональну активність | Відновити дотримання ядерної угоди 2015 року, щоб потім обговорити ширші умови |
| Санкційний тиск | Безпрецедентне розширення санкцій, включно з нафтовим ембарго та відключенням від SWIFT | Збереження більшості санкцій, однак із точковими послабленнями для гуманітарних потреб |
| Військові акції | Убивство генерала Сулеймані, загроза ударів по культурних об’єктах; різка ескалація з подальшим утриманням від повномасштабних дій | Обмежені удари у відповідь на атаки проіранських угруповань, акцент на захисті баз |
| Дипломатичний канал | Прямі контакти зведені до мінімуму; спроба посередництва через треті країни без значного успіху | Непрямі переговори у Відні та Досі, але без відчутного прориву |
| Відносини з союзниками | Розкол із європейськими партнерами через вихід із ядерної угоди; налагодження тісніших зв’язків із Ізраїлем та арабськими монархіями | Спроба відновити єдність із ЄС при збереженні стратегічного партнерства з Ізраїлем та країнами Затоки |
| Ядерна угода | Односторонній вихід із СВПД у 2018 році; стратегія тиску не змусила Іран відмовитися від збагачення урану | Заявлена готовність повернутися в угоду, але Іран прискорив збагачення до 60%, що ускладнило переговори |
Слова, що стали зброєю – контекст напруженості
Риторика Трампа щодо Ірану ніколи не була випадковою. Її коріння сягає 2017 року, коли нова адміністрація почала методично руйнувати спадщину попередників у ядерній угоді. Вихід зі Спільного всеосяжного плану дій у травні 2018 року супроводжувався заявами, що це “найгірша угода в історії”, а подальше введення санкцій мало підштовхнути Тегеран до переговорів на умовах Вашингтона. Одночасно Білий дім посилив військову присутність у регіоні, відправивши авіаносну групу та додаткові сили на Близький Схід. Усе це створило тло, на якому ескалаційна спіраль оберталася дедалі швидше.
У відповідь Іран активізував атаки на нафтові танкери в Перській затоці, збив американський безпілотник, а пізніше завдав ракетного удару по авіабазі Айн-аль-Асад. Кожен такий інцидент підводив регіон до межі прямого зіткнення. У січні 2020 року Трамп віддав наказ ліквідувати командувача сил “Кудс” Касема Сулеймані – рішення, яке без перебільшення сколихнуло світову спільноту. Іран випустив понад десяток балістичних ракет по американських об’єктах, але обійшлося без загиблих серед військовослужбовців США. Вже наступного дня Трамп заявив, що Іран, схоже, відступає, і жодних подальших ударів не буде. Саме ця мить закріпила в його свідомості переконання, ніби він може згорнути конфлікт одним жестом – варто лише захотіти, і війна скінчиться.
Прикметно, що паралельно з жорсткою риторикою адміністрація так і не спромоглася запропонувати реалістичний план переговорів. Співрозмовники в ООН та європейських столицях неодноразово вказували на те, що умовна “угода Трампа” залишалася декларацією без конкретних механізмів верифікації. Це породжувало глухий кут, у якому кожна сторона демонструвала силу, але жодна не отримувала бажаного результату. Час ядерного прориву Ірану скорочувався, а гучні заяви лише посилювали міжнародну ізоляцію Сполучених Штатів, а не ламали спротив Тегерана.
Один наказ не виграє війну – асиметрія сили
З військового погляду, твердження про миттєве завершення збройного протистояння з Іраном суперечить базовим принципам сучасної війни. Сполучені Штати володіють переважною технологічною перевагою, але вона не конвертується в швидку перемогу над державою, яка десятиліттями нарощувала спроможності вести непряму війну через мережу проксі-формувань від Лівану до Ємену. Навіть знищення ключових військових об’єктів не гарантує колапсу цих розгалужених структур, здатних діяти автономно.
Перешкоди, які унеможливлюють блискавичний сценарій:
- розгалужена система проксі-сил, що дозволяє завдавати ударів по американських базах та союзниках навіть без централізованого командування;
- гірський рельєф і велика площа країни, які унеможливлюють класичну наземну кампанію зі швидким захопленням столиці;
- арсенал балістичних ракет та дронів-камікадзе, здатних долати системи ППО й уражати цілі у глибині регіону;
- можливість блокування Ормузької протоки, через яку проходить близько п’ятої частини світових поставок нафти, що спровокує глобальну економічну кризу;
- високий рівень ідеологічної мобілізації частини населення, яка сприйматиме іноземне вторгнення як екзистенційну загрозу й готова до тривалого опору.
Повномасштабна кампанія неминуче нагадувала б затяжні війни в Іраку та Афганістані, де початкові успіхи швидко змінювалися виснажливим протистоянням із партизанськими формуваннями. Противник, який не має класичних ліній фронту, не капітулює після втрати столиці чи кількох дивізій. Саме тому будь-який одноосібний наказ про “завершення війни” наражається на сувору реальність асиметричного опору.
За даними Стокгольмського міжнародного інституту дослідження проблем миру, оборонні витрати США у 2021 році перевищили 800 мільярдів доларів, тоді як Іран витратив близько 25 мільярдів – різниця у понад 30 разів. Проте ця диспропорція не прибрала асиметричних загроз, які можуть розтягнути конфлікт на роки.
Маска непередбачуваності як козир у переговорах
Трамп неодноразово давав зрозуміти, що саме непередбачуваність є його головною зброєю. Це нагадує відому “теорію божевільного”, яку свого часу застосовував Річард Ніксон: супротивник мав вірити в готовність лідера піти на найрадикальніші кроки. Коли в червні 2019 року Іран збив американський безпілотник, військові планували завдати удару у відповідь, але Трамп скасував його за лічені хвилини до зльоту літаків. Цей жест водночас продемонстрував небажання розпочинати війну і підкреслив, що Білий дім не грає за стандартними алгоритмами. Тегеран так і не зміг прорахувати, яким буде наступний крок, і це утримувало його від відвертої агресії.
Водночас ставка на непередбачуваність має зворотний бік. За свідченням учасників закритих брифінгів, така манера підвищує ризик фатального прорахунку: одна зі сторін може невірно оцінити сигнал, і локальний інцидент обернеться неконтрольованою ескалацією. Іранські стратеги неодноразово заявляли, що готові до “повзучої війни” та можуть завдавати болючих ударів у момент, який вони вважатимуть слушним. Спроба поставити крапку одним вольовим рішенням наражається на непрогнозованість самого супротивника, який теж має власне уявлення про допустимі межі.
Приклад Сулеймані тут хрестоматійний: ліквідація генерала сприймалась іранським керівництвом як акт війни, і лише збіг обставин унеможливив велику кількість жертв під час ракетної відповіді. Один неточний пуск або рішення командира на місцях – і цикл ударів міг стати незворотним. У такому середовищі фраза “закінчу, коли захочу” виглядає не як констатація реальності, а як сценарій із надто великою кількістю невідомих.
Чого навчили попередні загострення
Сучасна історія американсько-іранського протистояння багата на епізоди, які показують, що навіть обмежена військова акція не призводить до остаточного врегулювання. У 1988 році операція “Богомол” знищила значну частину іранського флоту, але не зупинила підтримку проксі-угруповань. Згодом Тегеран лише диверсифікував свій арсенал, зробивши акцент на ракетних технологіях та безпілотниках. Кожна силова хвиля наштовхувалася на те, що фундаментальні розбіжності залишалися нерозв’язаними.
Січнева криза 2020 року стала особливо показовою. Після загибелі Сулеймані ризик великої війни змусив обидві столиці шукати спосіб відступити, не втративши обличчя. Напруга спала, але вже за кілька днів іранська ППО помилково збила український пасажирський лайнер, і на світ випливла страшна ціна підвищеної бойової готовності. Ніхто не віддавав наказу стріляти по цивільному борту – трагедія стала наслідком розгубленості операторів, які очікували американського удару. Цей випадок переконливо доводить, що полум’я конфлікту не згасає за помахом руки, навіть коли перші особи начебто контролюють ситуацію.
Досвід також показує, що режим в Тегерані витримує колосальний тиск, але не схильний до капітуляції. Санкції та військові погрози підштовхнули Іран до прискореного збагачення урану, але не змусили підписати нову угоду. Така стійкість змушує скептично ставитися до заяв, ніби одне вольове рішення ззовні здатне миттєво завершити багатошарове протистояння.
Внутрішній фронт важливіший за зовнішній
Електоральна природа гучних заяв Трампа не є секретом для дослідників його політичного стилю. Твердження про те, що президент власноруч закінчить війну з Іраном, адресоване насамперед внутрішній аудиторії, яка стомилася від закордонних інтервенцій. Такі обіцянки ідеально лягають у меседж про сильного лідера, який не дозволяє ворогам диктувати умови. Проте реальна зовнішня політика наражається на обмеження, які неможливо ігнорувати.
По-перше, Конгрес зберігає важелі впливу на воєнні видатки й може блокувати довготривалі операції. Після удару по Сулеймані Палата представників ухвалила резолюцію про обмеження повноважень президента щодо військових дій проти Ірану, що продемонструвало спротив навіть у середовищі однопартійців. По-друге, громадська думка у Сполучених Штатах критично реагує на зростання втрат: затяжна кампанія з невизначеним результатом стала б політичним тягарем для будь-якої адміністрації. Нарешті, союзники по НАТО та регіональні партнери не готові автоматично підтримувати силові сценарії без узгоджених дипломатичних рамок, а розкол із ними зменшує легітимність дій Вашингтона.
У підсумку хльосткі фрази виконують функцію політичного маркетингу, а не оперативного керівництва. Вони мобілізують ядро прихильників, але не наближають реального завершення протистояння. Саме цей розрив між словами та механізмами їхньої реалізації й породжує найбільше запитань до щирості заяв про “війну за бажанням”.
Тож твердження Трампа, хоч і яскраве, залишається радше елементом політичної драми, ніж прогнозованою стратегією. Воно віддзеркалює схильність пропонувати прості відповіді на надскладні питання – прийом, який добре працює на мітингу, але втрачає силу під вагою реальної геополітики. Іранське досьє не піддається миттєвим розв’язкам; будь-який сценарій швидкої перемоги розбивається об стійкість режиму, асиметрію загроз і внутрішні обмеження самої Америки. Тому слова про те, що війна закінчиться лише за бажанням одного лідера, варто сприймати не як обіцянку, а як ілюстрацію того, наскільки далеко політичний дискурс може відійти від стратегічної правди.
