Тон переговорної риторики Києва щодо Москви пройшов шлях від обережного пошуку компромісу до безкомпромісних ультиматумів. Цю динаміку яскраво ілюструють виступи Давида Арахамії та Кирила Буданова – публічних обличь двох ключових відомств. Зміни, які відбулися у їхніх формулюваннях, відбивають глибоку трансформацію держави, що зіткнулася з екзистенційною війною. Простежуючи етапи цих метаморфоз, можна побачити, чому повернення до попередньої тональності вже неможливе.
Як формувалася переговорна позиція на старті великої війни
У перші дні повномасштабного вторгнення Київ дав згоду на діалог без попередніх умов. Давид Арахамія, очоливши парламентську частину делегації, у коментарях підкреслював відкритість до обговорення нейтралітету, гарантій безпеки та навіть особливого статусу окремих територій. Кирило Буданов на той момент публічно майже не висловлювався, але, за даними джерел, у закритих брифінгах наголошував на необхідності військового спротиву як головного чинника, що змусить Москву змінити позицію. Такий дуалізм – дипломатичний пошук і паралельна мобілізація – став основою початкової стратегії.
Перший контакт на українсько-білоруському кордоні 27 лютого 2022 року завершився без конкретних результатів, однак сам факт його проведення засвідчив готовність офіційного Києва спробувати дипломатичний шлях. Арахамія тоді наголошував, що головною метою є негайне припинення вогню та організація гуманітарних коридорів. Він навіть допускав, що за сприятливих обставин може відбутися пряма зустріч президентів. Подібні сигнали викликали стриманий оптимізм у частини західних дипломатів, хоча на полі бою ситуація залишалася критичною.
Водночас Буданов у рідкісних інтерв’ю того періоду уникав категоричних оцінок щодо намірів Кремля, але давав зрозуміти, що Москва використовує переговори як прикриття для перегрупування сил. Його аналітичні записки, адресовані військово-політичному керівництву, містили конкретні дані про підготовку нових наступальних операцій, що не залишало місця для ілюзій. Тому вже на цьому етапі сформувався розрив між публічною дипломатичною рамкою, яку тримав Арахамія, і внутрішнім розумінням безперспективності перемовин, яке транслював очільник розвідки.
Стамбульський епізод сподівань і його швидкий крах
Наприкінці березня 2022 року в Стамбулі відбувся раунд, який багато хто сьогодні згадує як момент найбільшого дипломатичного зближення. Саме там українська сторона вперше детально озвучила проєкт договору про гарантії безпеки, а Давид Арахамія заявив про “конструктивний діалог” і навіть не виключив, що президенти можуть зустрітися для фіналізації домовленостей. Кирило Буданов, хоч і лишався на другому плані, у своїх коментарях припускав, що Росія під тиском санкцій та військових невдач може піти на певні поступки. На коротку мить здалося, що вікно для політичного врегулювання справді відчинене.
Проте навіть тоді в повітрі висіла недовіра, яку посилив інцидент, що стався безпосередньо під час консультацій. Джерела в розвідувальних колах підтвердили, що кілька учасників переговорів і російський олігарх Роман Абрамович зазнали симптомів отруєння.
“Після переговорного раунду в Стамбулі у членів делегації з’явилися характерні ознаки хімічного ураження – почервоніння очей, больові відчуття на шкірі, різке погіршення самопочуття. Експерти припускають, що могла бути застосована речовина дратівливої дії, хоча офіційного розслідування так і не провели”, – повідомляли тоді поінформовані співрозмовники.
Цей епізод, деталі якого й досі оповиті чутками, підірвав і без того хистку довіру. Паралельно російська армія демонструвала небажання зменшувати інтенсивність обстрілів, що ставило під сумнів серйозність її намірів.
Справжнім переламом стали кадри зі звільненої Бучі, що з’явилися на початку квітня. Масштаб звірств змусив українське керівництво переглянути будь-які компромісні опції. Услід за цим і Арахамія, і Буданов почали публічно відмовлятися від м’якого лексикону, який ще нещодавно звучав у Стамбулі. Стамбульський проєкт угоди відійшов у минуле, а разом із ним – обережний тон.
Після Бучі риторика Арахамії стає безкомпромісною
Звірства у Бучі, виявлені після відступу російських військ, стали переломним моментом для всієї переговорної групи. Давид Арахамія вже у квітні 2022 року чітко заявив, що умовою будь-яких переговорів є повне виведення російських військ до кордонів 1991 року, а пропозиції щодо нейтралітету чи відмови від вступу в НАТО більше не розглядаються. Це була кардинальна відмова від усього, що обговорювалось у Стамбулі. Відтоді його публічні виступи набули жорсткої, подекуди нещадної тональності.
У численних інтерв’ю Арахамія послідовно наголошував, що після побаченого в Київській області українське суспільство не прийме жодних домовленостей із Кремлем, окрім капітуляції. Він відкрито називав Росію державою-терористом і підкреслював, що будь-які натяки на компроміс сприйматимуться як зрада. Показово, що навіть тема прямої розмови Зеленського з Путіним, яка раніше фігурувала як можливий вихід, тепер була знята з порядку денного. Натомість акцент змістився на нарощування західної зброї та фінансової підтримки.
Цей зсув риторики не був суто емоційним. У закритих комунікаціях панувало усвідомлення, що Кремль не відмовиться від загарбницьких планів, поки зберігає воєнну спроможність. Арахамія став одним із головних провідників ідеї, що лише військовий шлях відкриє простір для справжніх переговорів. Його фраза про те, що “жодних поступок по територіях не буде, бо це лише розпалить апетити агресора”, стала лейтмотивом публічної дипломатії Києва на багато місяців уперед.
Голос військової розвідки – Буданов відкидає ілюзії
Якщо до середини весни 2022 року Кирило Буданов витримував обережну тональність, побоюючись зливу оперативної інформації, то після звільнення Київщини його публічна позиція стала максимально конкретною. В інтерв’ю він прямо заявив, що війна завершиться поверненням України до кордонів 1991 року, включно з Кримом, і що жодні переговори не зупинять цього процесу. Відтоді керівник ГУР неодноразово повторював, що Росія розуміє лише силу, і тому дипломатія має бути підкріплена успіхами на полі бою. Його прогнози щодо строків деокупації не завжди справджувалися, однак сам факт таких заяв кардинально ламав попередню дипломатичну матрицю.
Буданов дедалі частіше наголошував, що український наступ є єдиним аргументом, який Кремль здатний сприйняти. У його виступах з’явилися прямі оцінки слабких місць російської армії, прогнози щодо звільнення Криму та навіть конкретні часові орієнтири. Це різко контрастувало з більш зваженим стилем Арахамії, який як парламентський переговорник мусив тримати баланс між дипломатичним етикетом і воєнною риторикою. Втім, з часом їхні меседжі почали синхронізуватися, що свідчило про вироблення єдиної жорсткої лінії.
Динаміка зміни тональності ключових спікерів у переговорному процесі
| Період | Заяви Давида Арахамії | Заяви Кирила Буданова |
|---|---|---|
| Кінець лютого – березень 2022 | Обережний оптимізм, готовність до компромісів, обговорення нейтрального статусу | Аналітичні попередження про імітацію, але публічно стриманий тон |
| Квітень – травень 2022 | Різка відмова від попередніх ідей, вимога виведення військ як передумова “Жодних переговорів про статус” |
Поворот до ультимативних заяв, акцент на військове звільнення територій |
| Літо – осінь 2022 | Безальтернативність формули миру, жорстка риторика без натяків на поступки | Пряма вказівка на Крим як військову ціль, переговори лише після перемоги |
Зіставлення їхніх заяв у динаміці наочно показує, як спочатку паралельні, а потім і дедалі більш тотожні траєкторії привели обох спікерів до єдиного безкомпромісного дискурсу. Саме після травневих прогнозів Буданова про вихід на кордони 1991 року такий сценарій перестав бути лише військовою мрією, а перетворився на офіційну політичну мету.
Остаточні вимоги, з яких Київ не відступає
Починаючи з літа 2022 року, українська переговорна позиція зафіксувалася у вигляді чіткого набору вимог, які Давид Арахамія та Кирило Буданов у своїх виступах озвучують як безальтернативні. Ці пункти вперше були систематизовані в так званій “формулі миру”, а їхнє публічне повторення щоразу підкреслює, що Україна не прийме жодного замороженого конфлікту чи територіальних поступок. Арахамія особисто брав участь у просуванні цих вимог на міжнародних майданчиках, а Буданов незмінно додавав до них вимір військової неминучості.
Остаточний перелік принципових вимог, озвучених Давидом Арахамією та підтриманих Кирилом Будановим, має такий вигляд:
- повне виведення російських військ на лінію державного кордону 1991 року;
- офіційне визнання Росією повоєнних репарацій;
- притягнення до відповідальності за воєнні злочини;
- надання Україні дієвих безпекових гарантій від ядерних держав;
- обмін усіх полонених та повернення депортованих осіб;
- демілітаризація тимчасово окупованих територій під міжнародним контролем.
Цей перелік неодноразово обговорювався на рівні радників лідерів держав і став базовим документом для всіх подальших контактів із західними партнерами. Буданов при цьому наголошував, що жоден пункт не може бути виконаний без попереднього завдання стратегічної поразки російській армії, адже лише з позиції сили Київ зможе диктувати умови. Арахамія, зі свого боку, неодноразово нагадував, що спроби обійти цю логіку призведуть до повторення агресії через кілька років. Такий підхід остаточно закріпив ультимативну тональність, унеможливлюючи повернення до стамбульських креслень.
Причини, через які жорсткий тон закріпився остаточно
Еволюція риторики обох спікерів не була спонтанною – вона спиралася на низку фундаментальних обставин, що унеможливили повернення до “м’яких” формулювань. Передусім ідеться про катастрофічні наслідки російської окупації, які стали очевидними після звільнення північних областей, а пізніше – Харківщини та правобережжя Херсонщини. Кожен новий виявлений злочин лише зміцнював суспільне переконання, що з агресором не можна домовлятися з позиції слабкості. Крім того, попередні раунди показали відсутність у Москви наміру йти на реальні компроміси, що перетворило діалог на фікцію.
Серед головних чинників, які спричинили закріплення безкомпромісної риторики, виділяють такі:
- масштабні воєнні злочини, зафіксовані в Бучі, Ізюмі та Маріуполі;
- відсутність жодних реальних поступок з боку Москви під час усіх попередніх раундів;
- успіхи ЗСУ на полі бою, які підвищили переговорну вагу Києва;
- консолідована військова та фінансова підтримка Заходу;
- суспільний запит на справедливість, який унеможливлював компромісний тон.
До цього додалися й суто прагматичні міркування: після того як Україна продемонструвала спроможність не лише стримувати, а й вибивати ворога зі значних територій, будь-які територіальні поступки стали політичним самогубством. Буданов неодноразово нагадував, що противник сприймає лише розмову з позиції сили, тож навіть найменший натяк на слабкість буде використаний для ескалації. Арахамія додавав, що дипломатичний шлях у традиційному розумінні вичерпав себе, і тепер переговори можливі тільки в межах безпекової архітектури, яку гарантуватимуть союзники.
У підсумку можна констатувати, що трансформація меседжів Давида Арахамії та Кирила Буданова стала відображенням глибшої метаморфози української держави, яка пройшла шлях від сподівань на швидкий політичний компроміс до усвідомлення, що війна може бути завершена виключно через поразку агресора. Їхній теперішній тон – це не риторичний прийом, а констатація нової реальності, в якій будь-які переговори про мир передбачають капітуляцію Кремля. І поки українська армія продовжує звільняти окуповані території, ця позиція залишатиметься непорушною, адже вона зросла не з дипломатичних кабінетів, а з руїн Бучі, Ізюма та Маріуполя.
