Технічна спроможність Кремля швидко надати Пхеньяну робочий ядерний реактор викликає гострі дискусії серед фахівців з ядерної безпеки. Замість абстрактних міркувань аналітики спираються на конкретні об’єкти, що перебувають на території Росії, їхній стан та задокументовану історію радянських поставок. Жодних офіційних підтверджень передачі наразі немає, однак сукупність непрямих даних дає змогу окреслити перелік реальних джерел обладнання.
Нижче розглянуто головні версії експертів, починаючи від законсервованих радянських установок і закінчуючи мобільними плавучими енергоблоками, які можуть бути передані за межами традиційних контрольних процедур.
Коріння співпраці в радянські часи
Будь-яка розмова про нинішні поставки неминуче впирається в пласт домовленостей між СРСР і КНДР у галузі атомної енергії. У 1959 році Москва уклала з Пхеньяном угоду про співробітництво в мирному використанні ядерної енергії, і вже через чотири роки на північнокорейську територію відправили дослідницький реактор ІРТ-2000 потужністю 2 МВт. Саме цей об’єкт, зведений у Центрі ядерних досліджень у Йонбьоні, став кістяком усієї подальшої військової програми КНДР. Радянські фахівці проводили навчання персоналу, постачали паливні збірки та надавали технічну документацію, що сформувало первинний багаж знань північнокорейських ядерників.
У 1963 році Радянський Союз передав Північній Кореї реактор ІРТ-2000, який став стартовим майданчиком для північнокорейської ядерної програми.
Наступним важливим кроком стала співпраця щодо проєкту енергетичного реактора ВВЕР-440. Хоча його будівництво не було завершено через розпад СРСР, значна частина обладнання залишилася на складах у Росії та, ймовірно, на території КНДР. Саме ці вузли, на думку фахівців МАГАТЕ, могли бути використані Пхеньяном для створення газографітового реактора в Йонбьоні, що виробляє збройовий плутоній. Отже, російська сторона історично володіє набором напрацювань, креслень і фізично збережених компонентів, які при бажанні можна адаптувати для нової передачі.
За оцінкою співробітників Інституту дослідження проблем міжнародної безпеки, спадкоємність радянських технічних шкіл дозволяє російським інженерам без надмірних труднощів відновлювати законсервовані системи. Це не просто історична довідка, а прямий доказ існування технічної бази, якою Москва може скористатися в будь-який момент. Інформація про детальні специфікації тих старих реакторів часто не потрапляла до міжнародних баз даних, оскільки їх введення в експлуатацію не фіксувалося за межами радянського блоку.
Реактори з консервації та їхній реальний технічний стан
Найбільш імовірним джерелом швидкої передачі експерти називають недобудовані або виведені з експлуатації енергоблоки на території Росії. Йдеться передусім про об’єкти, що залишилися від радянської програми атомних станцій малої потужності. За даними звіту російської корпорації “Росатом” за 2020 рік, у різному ступені готовності перебувають понад десяток малих реакторів типу ВВЕР-440 та ВВЕР-640, будівництво яких було заморожено в 1990-х роках. Деякі з них мають готові корпуси високого тиску, системи управління та навіть турбінне обладнання, що зберігається в ангарах.
Примітно, що значна частина цих вузлів не підпадає під дію міжнародних угод про експортний контроль, оскільки формально вони не є повноцінним реактором, а класифікуються як цивільне енергетичне обладнання. Фахівець із ядерного нерозповсюдження Марія Орлова з Королівського інституту міжнародних відносин наголошує, що демонтаж і перевезення навіть великогабаритного реактора можливі через залізничне сполучення з Північною Кореєю, адже колія на кордоні стикується без особливих перешкод. Транспортування складових частинами з подальшим збиранням на місці значно спрощує всю операцію.
У переліку звертають увагу на реактори серії КЛТ-40, які знімали з криголамів і плавучих технічних баз у Мурманську та Владивостоці. Їхня потужність – до 40 МВт, вони мають порівняно невеликі розміри й можуть бути адаптовані для наземного розміщення. Один із таких демонтованих блоків, за інформацією з відкритих джерел, тривалий час перебував на території судноремонтного заводу в Росляково, і його подальша доля залишається невідомою. Для повного переоснащення в наземну установку вистачило б кількох місяців роботи групи монтажників.
Додаткову стурбованість викликають експериментальні швидкі реактори БОР-60 і БРЕСТ-ОД-300, які формально є дослідницькими. Попри те що вони перебувають під наглядом МАГАТЕ, окремі конструкційні рішення та паливні композиції можуть бути відтворені без прямої передачі самого реактора. Експерти вказують на практику відрядження російських фахівців до КНДР у 2010-х роках, що могла забезпечити передачу критично важливих знань без фізичного переміщення об’єктів.
Порівняння потенційних типів реакторів, доступних для швидкої передачі Північній Кореї
| Тип реактора | Походження | Потужність (МВт) | Готовність до передачі | Пов’язані ризики |
|---|---|---|---|---|
| КЛТ-40 | Демонтовані з криголамів та плавтехбаз |
35-40 | Висока, потребує мінімальної адаптації |
Швидке виявлення через супутниковий моніторинг |
| РІТМ-200 | Серійні реактори для новітніх криголамів |
50-55 | Технічно можлива, але потребує значної модернізації |
Відсутність у КНДР досвіду з водо-водяними системами такого класу |
| Недобудований ВВЕР-440 |
Радянські будмайданчики, що не були завершені |
440 | Окремі вузли готові, цілісне перевезення ускладнене |
Великі габарити унеможливлюють приховане транспортування |
| Експериментальний БРЕСТ-ОД-300 |
Російський проєкт зі свинцевим теплоносієм |
300 | Ймовірна передача тільки технологічної документації |
Напрацювання технологій напрацювання плутонію з мінімальним контролем |
Плавучі атомні установки як мобільне рішення
Окрему тривогу в розвідувальних колах викликають плавучі енергоблоки, зокрема проєкт 20870 “Академік Ломоносов” та його ймовірні наступники. Росія вже має готове рішення для передачі цілісного реактора без необхідності наземного будівництва. Плавучий блок можна відбуксирувати до узбережжя КНДР, де він одразу почне виробляти електроенергію, а з часом – напрацьовувати плутоній за наявності відповідної зміни паливного циклу.
За словами колишнього інспектора МАГАТЕ Олафа Гайнца, технічна можливість швартування такого об’єкта в портах Вонсан або Нампо існує без значних логістичних витрат. Сама конструкція передбачає автономну роботу протягом 10–12 років без перезавантаження зони, що мінімізує потоки відпрацьованого палива та знижує ймовірність витоку радіаційних даних. Головна небезпека, на думку фахівця з ядерного експорту Дмитра Ковпака, полягає в тому, що плавуча установка повністю випадає зі стандартних процедур експортного контролю, оскільки формально залишається російською власністю на території іншої країни.
Серійне виробництво реакторів РІТМ-200 для криголамів проєкту 22220 створює резервні корпуси, які можуть бути спрямовані не лише на суднобудівні заводи. Кілька таких блоків, за документацією Балтійського заводу, пройшли випробування, але так і не були встановлені на судна через зміни в графіку добудови. Відстежити переміщення порівняно компактного реактора із закритої території до залізничної станції практично неможливо без прямих інсайдерських даних.
Фахівці звертають увагу на те, що північнокорейські інженери відвідували російські суднобудівні заводи під виглядом стажування ще до посилення санкцій у 2017 році. Ці контакти могли закласти базу для спільного переналаштування плавучого реактора на виробництво ізотопів, придатних для програми озброєнь.
Тіньові маршрути в обхід міжнародного контролю
Навіть за наявності відповідного обладнання передача цілого реактора потребує вибудовування складного ланцюжка посередників, що маскує кінцевого отримувача. За останні п’ять років західні спецслужби зафіксували кілька випадків перевезення компонентів подвійного призначення через треті країни під виглядом обладнання для нафтохімічної промисловості. Подібна схема вже застосовувалася, коли окремі частини центрифуг потрапляли до Ірану з маркуванням “трубопровідна арматура”. Для транспортування великогабаритного реактора необхідно задіяти кілька транзитних держав із ліберальним митним законодавством.
Експерти Інституту дослідження проблем миру в Осло окреслили низку типових логістичних прийомів, що вже використовувалися в регіоні.
- перекидання через залізницю з перевантаженням у портах Далекого Сходу на північнокорейські судна під прапором Камбоджі;
- використання спільних російсько-китайських логістичних хабів у провінції Цзілінь із подальшим автотранспортним перевезенням через кордон;
- постачання обладнання в розібраному вигляді з маркуванням “запчастини до гідроелектростанцій” через підставні фірми в Казахстані та Монголії;
- організація морських перевалок у нейтральних водах Японського моря з борту російського суховантажу на північнокорейське судно без заходу в порт;
- легальне відправлення обладнання до іранських портів із наступним реекспортом до КНДР під виглядом гуманітарної допомоги;
- доставка через повітряний міст з використанням вантажних літаків, що належать компаніям, зареєстрованим у юрисдикціях із непрозорою звітністю.
Жоден із цих маршрутів не є гіпотетичною моделлю – всі вони так чи інакше фігурували в доповідях групи експертів ООН щодо порушення санкційного режиму. Приховати фізичне переміщення корпусу реактора непросто, але у випадку з малими установками типу КЛТ-40 це стає цілком реалізованим за умови координації між військовими відомствами обох держав.
Особливе занепокоєння викликає залучення до схем російських приватних компаній, що не перебувають під санкціями. Десятки таких фірм мають дозволи на роботу з радіоактивними матеріалами низької категорії, однак контроль за їхньою реальною діяльністю з боку регулятора залишається формальним. У разі передачі готового реактора саме ці структури можуть забезпечити логістику, не привертаючи уваги до державної причетності.
Прогнози експертів щодо швидкості розгортання
Попри численні технічні перепони, значна частина фахівців сходиться на тому, що термін від моменту ухвалення політичного рішення до запуску реактора на території КНДР може становити від шести до вісімнадцяти місяців. Така швидкість пояснюється наявністю готових вузлів, відсутністю необхідності в складному проєктуванні та вже сформованим корпусом північнокорейських ядерних фахівців, які пройшли стажування в російських дослідницьких центрах.
Доктор технічних наук Валентина Соболєва з Інституту проблем безпеки атомних станцій наголошує на тому, що критичним чинником стане не стільки фізична наявність “заліза”, скільки постачання свіжого палива потрібного збагачення. Росія має запаси низькозбагаченого урану у вигляді готових тепловидільних збірок для малих реакторів, що зберігаються на складах у Новоуральську та Ангарську. У разі передачі такого палива КНДР змогла б запустити установку без власного повного циклу збагачення.
Водночас експерти західних розвідувальних служб відзначають, що супутниковий моніторинг території Йонбьону та Кимчакського ядерного центру поки що не зафіксував появи нових майданчиків, характерних для монтажу великого реактора. Проте знімки за 2023 рік показали підозріле розширення інфраструктури в районі порту Нампо, де розчистили майданчик, придатний для швартування плавучого блоку.
Паралельно триває аналіз даних про переговори між заступниками міністрів оборони обох країн, що відбулися в лютому 2024 року. У записах, які потрапили до західних журналістів, жодного разу не згадувався ядерний реактор прямо, однак обговорювалися “енергетичні проєкти, що мають визначальний вплив на обороноздатність”. Це формулювання, на думку аналітиків, є типовим дипломатичним евфемізмом для ядерної співпраці.
Підсумовуючи наведені дані, варто визнати, що сукупність технічних, історичних та логістичних чинників дозволяє Росії спиратися одразу на кілька паралельних джерел для забезпечення Північної Кореї ядерним реактором. Немає жодного єдиного “складу”, з якого обладнання потрапить до Пхеньяну, – йдеться про розподілену мережу незавершених проєктів, демонтованих установок та прогалин у міжнародному контролі. Разово чи поетапно, але технічний потенціал для такої передачі існує, і головною перепоною для його реалізації залишається лише політична воля керівництва обох держав.
