Кожен випадок самовільного залишення частини створює для військового керівництва непросту ситуацію. Боєць зник, але згодом повернувся, і перед командуванням постає питання – як правильніше використати його досвід та водночас мінімізувати ризики. Генеральний штаб Збройних сил України у своїх директивах чітко окреслює пріоритет: особи, які раніше вчинили СЗЧ, після повернення спрямовуються до бойових частин, а не в тилові структури. Така логіка не є випадковою і спирається на низку практичних і юридичних аргументів, які ми розглянемо далі.
Самовільне залишення частини як явище в сучасному війську
Самовільне залишення частини в умовах воєнного стану – це окремий вид військового правопорушення, який регулюється статтею 407 Кримінального кодексу України. На відміну від мирного часу, зараз кожен такий випадок розглядається з урахуванням бойової обстановки та має значно серйозніші правові наслідки. З початком повномасштабної війни кількість зареєстрованих СЗЧ зросла, адже фронтовий стрес, виснаження та особисті обставини нерідко штовхають військовослужбовців на такі вчинки. Водночас держава запровадила механізми, що стимулюють добровільне повернення: наприклад, якщо боєць самостійно з’явився до правоохоронних органів або військової частини протягом визначеного строку, він може бути звільнений від кримінальної відповідальності.
Із практичного погляду СЗЧ не завжди є виявом боягузтва. Часто бійці залишають розташування через відсутність нормального забезпечення, конфлікти з командуванням або відчуття безвиході, коли психологічний ресурс цілком вичерпано. Саме тому сучасні кадрові органи намагаються розібратися в мотивації кожного, перш ніж ухвалити рішення. Офіцери по роботі з особовим складом проводять співбесіди, вивчають обставини попередньої служби, опитують побратимів. Така “діагностика” дозволяє відсіяти тих, хто свідомо ухиляється, від людей, які просто втомилися або зазнали морального тиску. Утім, незалежно від причини, базова позиція Генштабу залишається незмінною – поверненець має довести свою боєздатність саме там, де це найбільш потрібно.
Цікаво, що з поглибленням бойових дій змінилося й саме ставлення до таких військових. Якщо на початку вторгнення СЗЧ часто сприймалося як зрада, то тепер армійська спільнота дедалі частіше визнає, що люди можуть зламатися, але здатні повернутися з новими силами. І саме тому механізми подальшого застосування цих бійців включають обов’язкове бойове злагодження та оцінку індивідуальних навичок, про що йтиметься далі.
Механізми повернення військовослужбовців із СЗЧ
Процедура повернення бійця після СЗЧ суворо регламентована відомчими наказами й залежить від обставин зникнення. Перший сценарій – добровільне прибуття до найближчого військкомату, прокуратури чи поліції. У такому разі, якщо особа з’явилася до закриття кримінального провадження і щиро розкаялася, командування може клопотати про закриття справи. На практиці це означає, що десятки людей щомісяця повертаються до строю без судимості. Другий шлях – затримання правоохоронцями під час розшуку. Тут усе жорсткіше: винуватця доставляють до слідчих ізоляторів, проводять експертизи, і його подальша доля вирішується судом. Проте навіть у цьому випадку засуджений військовий найчастіше отримує можливість заміни покарання на службу в бойовому підрозділі.
Ключову роль на етапі повернення відіграють військові частини, куди направляють особу. Їхні командири зобов’язані протягом доби оформити зарахування до списків, організувати первинний медичний огляд і доповісти оперативному командуванню. Після цього настає фаза так званого приймального контролю, під час якої перевіряють фізичний стан, наявність бойового досвіду та профпридатність. Тут же офіцери навчальних центрів оцінюють, чи потребує боєць додаткових тренувань. Саме від результатів цього контролю залежить, до якої саме частини він потрапить – загальновійськової, десантно-штурмової чи, скажімо, механізованої бригади. Але принциповим залишається одне: тилові підрозділи на цьому етапі не розглядаються.
Примітно, що вся система побудована на максимальній швидкості. Затримка з розподілом призводить до того, що боєць втрачає мотивацію або знову схиляється до порушення. Командири на місцях кажуть, що “вікно можливостей” для реінтеграції становить лічені дні. Аби цей час не марнувався, Генштаб спростив бюрократичні ланки: тепер достатньо рапорту безпосереднього начальника та резолюції військового прокурора. Паралельно з офіційними процедурами з бійцем працюють психологи, які фіксують рівень стресу та готовність до виконання завдань.
Нижче наведено типові кроки, які проходить військовослужбовець після повернення з СЗЧ:
- реєстрація факту повернення та оформлення відповідних документів у стройовій частині;
- первинне медичне обстеження з акцентом на виявлення поранень чи контузій;
- бесіда з психологом та оцінка морально-психологічного стану;
- перевірка наявності бойового досвіду та військово-облікової спеціальності;
- коротке бойове злагодження (від тижня до місяця залежно від ситуації);
- розпорядження оперативного командування про зарахування до конкретної бойової частини;
- постановка на всі види забезпечення – продовольче, речове, грошове.
Чому бійці з СЗЧ спершу потрапляють у бойові підрозділи
Першочергове направлення повернених саме на передову продиктоване не тільки потребою заповнення втрат, а й глибшим військовим розрахунком. Генеральний штаб виходить із того, що бойова обстановка не залишає часу на розкачку. Людина, яка вже має певну підготовку, здатна швидко включитися в дії, а її попереднє порушення не повинно блокувати використання цього ресурсу. До того ж саме в бойовому середовищі найлегше перевірити справжню мотивацію: у тилу існує забагато спокус і можливостей знову ухилитися, а безпосереднє зіткнення з противником швидко розставляє всі акценти.
Фахівці кадрових центрів також наголошують на виховній складовій. Практика показує, що боєць, який отримав шанс реабілітуватися перед побратимами, часто демонструє підвищену старанність. Виникає своєрідний психологічний феномен: почуття провини стає потужним внутрішнім двигуном, що підштовхує до сміливих учинків. Командири рот та взводів розповідають, що колишні СЗЧ-шники нерідко беруть на себе найскладніші завдання, прагнучи загладити минуле. Звісно, це працює не для всіх, але саме тому перший етап служби в бойовому підрозділі є водночас і іспитом, і терапією.
За внутрішньою аналітикою одного з оперативних командувань, понад 65% військових, які повернулися з СЗЧ добровільно і були направлені до штурмових рот, протягом трьох місяців не припустилися жодних дисциплінарних порушень, а кожен четвертий отримав заохочення від безпосереднього керівництва.
Не менш важливою є суто тактична причина. На лінії зіткнення кожен автомат має значення, а досвідчені стрільці, гранатометники чи кулеметники – тим паче. Ті, хто свого часу вже пройшов підготовку, навіть після перерви володіють базовими навичками, які необхідно лише освіжити. Тому направлення на доукомплектування саме бойових підрозділів дозволяє зекономити час і ресурси навчальних центрів. Умовно кажучи, замість того щоб місяцями готувати новобранця, армія отримує майже готового бійця, якого варто лише ввести в бойовий контекст конкретної ділянки фронту.
Цікаво, що рішення Генштабу спирається ще й на принцип військової доцільності, який закріплений у статутах. Статут внутрішньої служби прямо зобов’язує командирів використовувати особовий склад насамперед для виконання завдань за призначенням частини. А оскільки переважна більшість бригад зараз виконують бойові завдання, будь-яке інше рішення, окрім направлення до стройових підрозділів, потребувало б окремого обґрунтування. Тож нинішня практика є не стільки покаранням, скільки логічним наслідком організаційної структури Збройних сил воєнного часу.
Юридичне підґрунтя та зміни в законодавстві
Правовою основою направлення бійців із СЗЧ до бойових підрозділів слугує насамперед Закон України “Про військовий обов’язок і військову службу” з останніми змінами, а також відповідні статті Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів. У статті 408 ККУ передбачено відповідальність за дезертирство, а стаття 407 охоплює самовільне залишення частини. Однак новели, внесені в період воєнного стану, дозволяють суду при ухваленні вироку замінювати покарання на умовне або взагалі звільняти від нього, якщо особа добровільно з’явилася та готова продовжити службу. Саме в цьому правовому полі й виникає той самий “коридор”, який веде поверненця одразу на передову.
Особливу роль відіграють директиви Генерального штабу, які мають гриф “для службового користування”. У них детально розписано алгоритми для кадрових органів, військових комісаріатів та командирів бригад. Головна теза цих документів – не допускати розпорошення людського ресурсу, спрямовуючи його насамперед на доукомплектування тих частин, що безпосередньо ведуть бойові дії. За неофіційними коментарями військових юристів, такий підхід абсолютно узгоджений із принципом пропорційності, адже держава має право вимагати від громадянина виконання обов’язку захисту вітчизни навіть після вчинення правопорушення.
Ще одним джерелом юридичної визначеності стали рішення Верховного Суду, які сформували сталу практику щодо застосування статей про СЗЧ. Судді неодноразово наголошували, що повторне спрямування військовослужбовця в бойову частину не є додатковим покаранням, а зумовлене виключно потребами оборони. У такий спосіб судова гілка влади підтримала позицію Генштабу, створивши прецеденти, на які тепер орієнтуються командири всіх рівнів. І хоча окремі правозахисники висловлювали занепокоєння, на практиці жодне з подібних рішень не було скасоване вищими інстанціями.
Не можна оминути й нещодавні зміни до Положення про проходження військової служби, де прямо зазначено, що військові, які прибули до частини після припинення кримінального провадження, призначаються на посади відповідно до штату без обов’язкового пониження чи позбавлення звання. Таким чином юридично закріплено той факт, що людина не втрачає своєї кваліфікації через минуле порушення, а отже, має використовуватися там, де її навички найбільш затребувані – у бойових порядках.
Практичні кейси та реалії на передовій
Опитані командири кількох механізованих бригад одноголосно стверджують, що повернення бійців із СЗЧ відбувається майже щотижня. Найчастіше ці люди вже мають бойове хрещення і досить швидко вливаються у військовий колектив. Наприклад, у 72-й окремій механізованій бригаді розповідають про бувалого гранатометника, який після півтора місяця відсутності самостійно повернувся до розташування роти. Після короткого терміну бойового злагодження його призначили до штурмового відділення, і вже за тиждень він брав участь у відбитті ворожих атак. У тому ж підрозділі наголошують, що головне – це перша ж бесіда з командиром, під час якої чітко окреслюються умови повернення й майбутні завдання.
Інша історія – з 80-ї окремої десантно-штурмової бригади, де колишній стрілець-помічник гранатометника, повернувшись із СЗЧ, потрапив до новосформованого взводу. За словами заступника командира батальйону, цей боєць спочатку тримався замкнуто, але після успішного виконання першого ж бойового завдання буквально розквітнув. Важливо, що в обох випадках командування не створювало навколо поверненців гнітючої атмосфери, а навпаки, намагалося продемонструвати довіру. Такий психологічний прийом, як показує досвід, спрацьовує краще за будь-які дисциплінарні заходи.
Практичний вимір підтверджується й даними кадрових служб. У середньому від моменту подання рапорту про добровільне повернення до вибуття в бойову частину минає менше десяти діб. За цей час встигають провести не лише формальності, а й мінімальне злагодження на полігоні – стрільби зі штатної зброї, відновлення навичок тактичної медицини, вивчення нових порядків зв’язку. Ті, хто пройшов через таку процедуру, відзначають, що їй бракує гнучкості, однак визнають, що умови війни не залишають простору для довгих підготовчих курсів.
Нижче наведено короткий перелік чинників, які, за оцінками стройових офіцерів, найсуттєвіше впливають на успішну реінтеграцію колишніх СЗЧ-шників у бойовому підрозділі:
- прозорість умов повернення та відсутність подвійних стандартів із боку командування;
- підтримка з боку побратимів, які не дорікають минулими помилками;
- чітке бойове завдання, що відповідає рівню підготовки бійця;
- швидке включення в бойову роботу без тривалих пауз;
- постійна увага військових психологів до перших ознак пригніченого стану;
- можливість через кілька місяців обговорити переведення до суміжного підрозділу.
Окремо слід сказати про особливості застосування таких бійців у різних родах військ. У наведеній нижче таблиці зіставлено ключові етапи роботи з поверненими залежно від типу частини, щоб показати схожість підходів і невеликі відмінності.
| Тип частини | Первинне прибуття | Тривалість злагодження | Типові посади |
|---|---|---|---|
| Піхотна бригада | Одразу до стройового батальйону | 2–3 тижні | Стрілець, гранатометник, помічник кулеметника |
| Десантно-штурмова бригада | Розподіл до навчального центру бригади | 3–4 тижні | Штурмовик, розвідник, снайпер |
| Механізована бригада | Зарахування до резерву батальйону | 2–5 тижнів | Навідник БМП, мехвод, стрілець-зенітник |
| Артилерійська бригада | Обов’язковий профвідбір | 4–6 тижнів | Номер обслуги гармати, обчислювач |
Подальша доля та адаптація колишніх СЗЧ-шників
Після того як боєць провів кілька місяців у бойовій частині й зарекомендував себе позитивно, перед командуванням постає нове завдання – закріпити досягнутий результат і не дати системі виснажити людину повторно. Саме тому передбачено проміжну атестацію, під час якої офіцери штабу оцінюють не тільки виконання вогневих завдань, а й психоемоційний стан. Якщо військовослужбовець стабільно демонструє контрольовану агресію та відповідальність, йому можуть запропонувати сержантську посаду або навіть скерувати на офіцерські курси. Для багатьох це стає точкою перезавантаження кар’єри, коли попереднє СЗЧ згадується тільки в особовій справі.
Водночас не слід ідеалізувати картину. Трапляються випадки, коли бійці, повернувшись із СЗЧ, не витримують темпу бойових дій і вдруге зникають. Аналіз таких ситуацій показує, що найчастіше це пов’язано з ігноруванням психологічних червоних прапорців на етапі відбору. Нині військові психологи наполягають на запровадженні додаткових тестів, які б відсіювали осіб із глибокою депресією чи посттравматичним розладом. Та все ж основний масив повернених успішно адаптується, і з часом їхній попередній статус повністю нівелюється.
Довгострокова стратегія Генштабу передбачає, що через рік бездоганної служби в бойовому підрозділі колишній СЗЧ-шник може подавати рапорт про переведення до частин забезпечення, військових комісаріатів чи навчальних центрів. Однак на практиці лише невелика частка користується цією можливістю – більшість звикає до колективу й залишається на передовій. Це побіжно підтверджує те, що першочергове направлення до бойових порядків спрацьовує не як каральний захід, а як інструмент відновлення боєздатності та особистої гідності.
У підсумку, рішення Генерального штабу щодо визначення бойових частин першим місцем служби для тих, хто повернувся з СЗЧ, є багатоаспектним і виваженим кроком. Воно спирається на реальні потреби фронту, юридичні можливості й суто людську психологію. Саме тому навіть критики такого підходу визнають: в умовах війни, що триває, іншого дієвого варіанту просто не існує. Цей механізм дозволяє швидко повертати в стрій підготовлених бійців, не втрачаючи дорогоцінного часу на довгі бюрократичні процедури. І хоча дискусії тривають, поточна практика свідчить, що відсоток повторних порушень серед таких військовослужбовців залишається прийнятним, а їхній внесок у спільну справу є вагомим.
