Коли головнокомандувач Збройних сил України називає конкретну пропорцію між обороною та наступом, це миттєво привертає увагу не лише військових експертів, а й усієї країни. У одному з останніх інтерв’ю генерал Олександр Сирський чітко окреслив, що кожен четвертий бій на лінії бойового зіткнення українські підрозділи проводять у наступальному ключі. Таке співвідношення суттєво змінює сприйняття війни на виснаження, де довгий час домінувала думка про суто оборонну стратегію ЗСУ.
Заява зроблена не для парадних реляцій, а як констатація реального оперативного малюнка. У ній немає бравади – лише сухий розрахунок, що нині приблизно 25% вогневих контактів стаються після того, як саме українські штурмові групи переходять у рух. І це не спонтанні вилазки, а сплановані операції, які переслідують низку тактичних цілей. У цьому матеріалі ми розбираємо, звідки з’явилася ця цифра, на яких ділянках ініціатива переходить до Сил оборони, яку логіку закладає командування та як на такі зміни реагує противник.
Звідки взялася цифра у 25 відсотків
Оприлюднена Сирським пропорція спирається на зведення Генерального штабу за тривалий період спостереження динаміки боїв. Мова не про окремий день або тиждень, а про сталу тенденцію, яку фіксують засоби об’єктивного контролю та стройові рапорти бригад. У внутрішній аналітиці враховують не лише кількість атак, а і їхній масштаб: від розвідувально-диверсійних виходів до повноцінних механізованих кидків силами до ротно-тактичної групи. Тому чверть боєзіткнень – це сума, яка охоплює зіткнення різного калібру, де українська сторона свідомо нав’язує ворогові бій на своїх умовах.
Важливо не плутати наступальні дії з контрнаступальними операціями стратегічного рівня. Ідеться передусім про локальні накати, що мають обмежену географію, та про так звану “активну оборону”. Генеральний штаб навмисне ухиляється від гучних назв, бо мета таких дій – не прорив на десятки кілометрів, а покращення тактичного положення, виснаження резервів ворога та створення вигідних рубежів для подальшої оборони. Цифра у 25% свідчить, що ініціатива не є повністю за стороною Росії, і це руйнує розхожий наратив про безупинне просування окупаційних військ по всій лінії фронту.
Зафіксовані Генштабом показники так само підтверджуються незалежними моніторинговими проєктами, які відстежують геолокаційні дані з відкритих джерел. Вони вказують, що кількість підтверджених атак ЗСУ на окремих напрямках зросла з минулої осені приблизно на третину. Це корелює з отриманням пакетів оборонної допомоги, насамперед бронетехніки та артилерійських систем, які дають змогу проводити маневрені дії не лише в окопному форматі, а й із застосуванням бойових машин за межами підготовлених рубежів.
Військове керівництво наголошує: така пропорція не є константою. Залежно від оперативної паузи ворога, темпів постачання боєприпасів і погодного чинника частка наступальних контактів може коливатися в діапазоні 20–30 відсотків. Проте сама наявність верхньої позначки у третину свідчить про принципову здатність українських бригад не лише тримати оборону, а й ламати плани противника.
Локальні прориви на лінії фронту
Якщо проаналізувати мапу актуальних бойових дій, то побачимо, що наступальний вектор ЗСУ активізувався одразу в кількох районах. На Харківщині, в смузі між населеними пунктами Липці та Вовчанськ, підрозділи Сил оборони методично витісняють окупантів із лісистих масивів та панівних висот. На Куп’янському напрямку наші війська завдають флангових ударів, змушуючи противника стягувати резерви із заздалегідь підготовлених оборонних позицій. А на Краматорському та Торецькому відтинках українські штурмові групи здійснюють постійні виходи до переднього краю з метою руйнування логістики та коректування лінії зіткнення.
Найбільш знакові локальні наступи останніх тижнів фахівці пов’язують із зоною відповідальності оперативно-стратегічного угруповання “Хортиця”. Тут піхота за підтримки бойових машин піхоти відвойовує кілометр за кілометром у сірій зоні, що утворилася після виснажливих боїв за Бахмут та Соледар. Російська сторона змушена реагувати, перекидаючи штурмові загони з інших напрямків, а це автоматично послаблює їхні наступальні спроможності там, де раніше вони мали перевагу. Саме такий каскадний ефект командування вважає одним із ключових результатів наступальної чверті.
Окремо слід згадати Запорізьку лінію, зокрема район Роботиного та Вербового. Після відомої літньої кампанії 2023 року багато хто припускав, що наступ там вичерпав себе остаточно. Однак тактичні кидки малих груп тривають досі. Українська піхота закріплюється на нових позиціях під прикриттям контрбатарейної боротьби, використовуючи досвід попередніх місяців, коли лобові атаки великою кількістю бронетехніки виявилися надто чутливими до ворожих мінних полів. Тепер ставка робиться на просочування невеликих тактичних одиниць, які здатні створити плацдарм для нарощування зусиль.
Основні напрямки наступальних операцій ЗСУ на момент оцінки
| Напрямок | Характер атак | Основний результат |
|---|---|---|
| Харківський | Витискання ворога з лісосмуг, рейдові дії малих груп |
Відновлення контролю над тактичними висотами на північ від Липців |
| Куп’янсько-Сватове | Флангові удари, артилерійська ізоляція району |
Сковування резервів, порушення ліній постачання |
| Краматорський | Штурмові виходи механізованих відділень, покращення позицій |
Відкидання ворога на 1-3 км у бік окупованого Бахмута |
| Торецький | Диверсійно-розвідувальні рейди, контактні бої в забудові |
Ускладнення логістики противника в міській смузі |
| Запорізький | Просочування піхотних груп, закріплення на нових рубежах |
Поступове просування до західних околиць Роботиного |
Перелік не вичерпний, адже подібна тактика застосовується і на інших ділянках, зокрема на Лиманському напрямку, де вдалося повернути частину позицій у Серебрянському лісництві. Кожен такий крок, хоч і не створює гучних заголовків, послідовно змінює конфігурацію лінії зіткнення на користь українських військ.
Логіка активного захисту
Концепція, яку впроваджує генерал Сирський, виходить із того, що навіть в умовах загальної переваги ворога в живій силі та артилерії не можна віддавати ініціативу повністю. Активна оборона – це насамперед нанесення упереджувальних ударів по районах зосередження противника, робота диверсійних груп у ближньому тилу та постійне завдання втрат передовим підрозділам окупантів на етапі їх висування. Наступальна чверть, про яку йшлося, логічно вписується в цю доктрину, оскільки лише створюючи реальну загрозу контратаки, можна змусити ворога витрачати ресурси на утримання, а не на просування.
Такий підхід передбачає ретельне планування кожної операції. Командири бригад отримують широку автономію в межах визначених зон відповідальності, проте всі наступальні виходи узгоджуються на рівні оперативно-тактичних угруповань. Рішення про те, де і коли вдарити, ухвалюють після аналізу даних аеророзвідки та радіоперехоплень. У такий спосіб українське командування намагається уникати ситуацій, коли підрозділ кидають на непідготовлені позиції лише заради інформаційної картинки. Саме тому значна частина атак залишається непомітною для загалу в перші дні – просування на 200-500 метрів із закріпленням не потрапляє у зведення, але накопичувально дає зміну тактичної обстановки.
Багато в чому активний захист нагадує дії німецьких військ під час другої світової на Східному фронті, коли гнучка оборона спиралася на миттєві контратаки з флангів одразу після вклинення противника. Сучасна українська версія, однак, має суттєву відмінність: ставка робиться не на великі танкові клини, а на мережецентричну взаємодію піхоти, безпілотників та артилерії. Розосереджені групи отримують ситуаційну обізнаність через дрони й завдають точкових ударів, після чого відходять або закріплюються залежно від реакції ворога. Така модель дозволяє зберігати особовий склад і водночас створювати враження, що лінія фронту дихає в обидва боки, а не лише в наш.
Для розуміння глибини підходу важливо згадати, що наступальні дії часто стають способом вирішити суто оборонне завдання – наприклад, вирівняти лінію, зменшити фронт обстрілу для сусідньої бригади або не дати противнику накопичити сили в зручному яру. Усе це вимагало змін у системі бойової підготовки: нині навіть підрозділи територіальної оборони проходять базовий курс штурмових дій, чого не спостерігалося на початку широкомасштабної війни.
За даними аналітиків, частка українських наступальних боєзіткнень зросла з приблизно 12–15% у першій половині минулого року до нинішніх 25%, що свідчить про поступове відновлення маневреного потенціалу Сил оборони.
Техніка, люди, моральний дух
За кожною четвертою атакою стоять не лише тактичні задуми, а й реальний ресурс. Постачання західних бойових машин піхоти – Bradley, Marder, CV90 – дало змогу штурмовим групам діяти в умовах щільної вогневої протидії, маючи кращий захист, ніж радянські БМП. Одночасно розширення парку бронемашин типу MaxxPro та Kirpi дозволило проводити евакуацію поранених із меншими втратами, що для планування наступального виходу має критичне значення. Адже впевненість екіпажу в тому, що його вчасно витягнуть, прямо впливає на рішучість під час контактного бою.
Настільки ж вагомим чинником стала еволюція безпілотних систем. Рой дронів-камікадзе FPV, розвідувальних “крил” та важких октокоптерів тепер супроводжує будь-який накат ЗСУ. Завдяки цьому вдається оперативно виявляти вогневі точки противника, придушувати їх до початку висування піхоти та відстежувати переміщення резервів у режимі реального часу. Взаємодія між операторами БПЛА і штурмовими підрозділами вийшла на рівень, коли рішення про зміну напрямку руху ухвалюють за лічені хвилини на основі картинки з неба.
Людський вимір не менш значущий. Бригади, що брали участь у найважчих оборонних битвах, накопичили величезний досвід окопного бою, а тепер цей досвід трансформується в уміння штурмувати. Ветерани, які пройшли оборону Сєвєродонецька, Бахмута та Авдіївки, часто стають кістяком штурмових рот. Вони навчилися читати місцевість, швидко оцінювати ризики та вести бій в умовах, коли противник має чисельну перевагу. Інструктори з країн-партнерів відзначають, що українські сержанти демонструють таку гнучкість тактичного мислення, яка не завжди притаманна навіть регулярним арміям НАТО.
Моральний тонус тих, хто йде в наступ, тримається на усвідомленні, що це не самогубче завдання, а виважений крок із конкретною метою. Командування уникає штурмів за принципом “будь-якою ціною”. Втрати ретельно фіксують, і в разі перевищення прийнятного порогу операцію призупиняють або докорінно змінюють малюнок дій. Така філософія не з’явилася сама собою – вона стала наслідком гірких уроків, коли надмірна жертовність на початку вторгнення оберталася втратою кадрового потенціалу.
Як ворог відповідає на українську ініціативу
Російське командування досить швидко відчуло зміну характеру бойових дій. Там, де раніше вони звикли нарощувати тиск без особливого побоювання контрудару, тепер змушені тримати в другому ешелоні значні резерви. На окремих напрямках, зокрема під Вовчанськом, спроби противника промацати оборону наражалися на негайні флангові атаки українських мобільних груп, що призводило до втрати штурмових відділень прямо на підходах. Як наслідок – окупанти почали змінювати власну тактику, застосовуючи менші піхотні групи і більше покладаючись на артилерійську вогневу валку перед просуванням.
Іншим помітним кроком ворога стало посилення інженерного обладнання позицій навіть там, де раніше стояли блокпости з мінімальним укриттям. Зведення “зубів дракона” та мінних шлагбаумів у тилових районах, які вважалися умовно безпечними, засвідчує, що росіяни вже не виключають глибших українських проривів. Такі фортифікаційні роботи потребують великої кількості ресурсів та робочої сили, яку доводиться відволікати від наступальних завдань. Тобто сам факт постійних українських атак змушує противника витрачати зусилля на пасивний захист, що теж є вагомим стратегічним наслідком.
Психологічний тиск на російських військовослужбовців зростає пропорційно до кількості контактів, ініційованих ЗСУ. Перехоплені розмови свідчать про розгубленість, коли очікувана пасивна оборона українців раптом змінюється дерзким рейдом із двох боків. Командири на місцях скаржаться на брак засобів радіоелектронної боротьби, оскільки українська армія активно застосовує FPV-дрони саме в момент зближення. Інформація про те, що чверть усіх боєзіткнень – українські наступи, поступово просочується і в російське інформаційне поле, руйнуючи міф про тотальну перевагу їхніх військ.
Водночас противник намагається нівелювати українську активність масованими обстрілами тилових районів. Логіка проста: якщо не вдається зупинити штурмову групу безпосередньо на передку, то слід уразити пункти зосередження та шляхи підвезення боєкомплекту. Через це логістичні ланцюжки ЗСУ зазнають додаткового навантаження, але гнучкість побудови тилу дозволяє розосереджувати склади й уникати критичних втрат. Ця гра на випередження стала невід’ємною складовою щоденної фронтової роботи.
Погляд з боку: що кажуть фахівці
Західні аналітичні центри сприйняли цифру 25% зі стриманим оптимізмом. Експерти Королівського інституту об’єднаних служб у Лондоні зазначають, що така пропорція для армії, яка веде оборонну війну проти чисельно переважаючого ворога, є показником задовільної стійкості. У звітах RUSI підкреслюють, що збереження здатності до локальних наступів критично важливе для утримання психологічної рівноваги на фронті і для запобігання втраті темпу, який може перетворити позиційну війну на в’язкий відступ без кінця.
Українські незалежні військові оглядачі звертають увагу на те, що оприлюднена статистика може бути дещо зміщена через пріоритетне висвітлення успішних дій. Проте навіть з урахуванням можливої похибки, динаміка очевидна. Збільшення кількості наступальних виходів свідчить про відновлення наступального потенціалу, який був розтрачений наприкінці попереднього року. Такі фахівці, як Сергій Згурець і Михайло Жирохов, погоджуються, що саме активна оборона залишається найбільш раціональною стратегією в умовах, коли немає паритету в авіації та далекобійному озброєнні.
Не менш цікаву оцінку дають колишні командири артилерійських підрозділів: зростання частки українських атак означає, що контрбатарейна боротьба дає необхідний результат. Без стабільного придушення російських гармат жоден накат неможливий. Тому опосередковано цифра 25% є маркером ефективності української артилерійської розвідки та вогневої міці. Якщо тенденція збережеться, можна очікувати подальшого збільшення питомої ваги наступальних дій у структурі боїв.
Скептики нагадують, що локальні тактичні успіхи поки що не переростають в оперативні прориви, здатні обвалити ділянку фронту. Вони справедливо вказують на обмеженість резервів, які Україна може дозволити собі витрачати на наступальні акції без ризику провалу в обороні. Проте цей аргумент радше підкреслює потребу у виваженому балансуванні, а не заперечує саму логіку, озвучену генералом Сирським. І саме в цьому балансі, на думку більшості експертів, криється майбутнє перебігу кампанії.
Замість підсумкового підзаголовка, можна констатувати, що чверть боєзіткнень, ініційованих українськими військами, – це не лише статистичний показник. Це відображення глибокої трансформації, яку переживають Збройні сили. Від позиційної оборони, коли головним завданням було вистояти, армія переходить до моделі, де вміння бити першим стає системним елементом. І хоча повноцінний перехід у стратегічний наступ залишається справою майбутнього, поточне співвідношення сил свідчить про те, що Сили оборони поступово повертають собі інструментарій, здатний диктувати ворогові власний ритм війни.
